Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Так склалося, що з Авдіївкою мені довелося познайомитися ще на початку війни у 2014 році. Містоутворювальним підприємством тут був Авдіївський коксохімічний завод і він практично не припиняв своєї роботи навіть під час обстрілів міста, яке вже тоді було під ворожим вогнем, але «прильоти» були поодинокі. Усіх, хто приїздів сюди, здебільшого вражали кілька багатоповерхівок на околиці міста зі сторони Донецька, у які влучили ворожі снаряди. Фронт зупинився, ворог кинув зусилля на Донецьке летовище, тож місто жило своїм майже звичним життям. Місцеві шуткували, що поки працюватиме «Коксохім» місто «житиме». Але це було 9 років тому. За ці роки відбулося багато подій і змін. Через ворожі обстріли місто залишалося без води, опалення, світла, але завжди, коли я опинявся тут, з труб «Коксохіму» було видно дим і пару — Авдіївка «жила». На жаль, цього разу усе виявилося інакше.
Щоб на власні очі побачити, що відбувається у місті, наша мобільна пресгрупа вирішила відвідати Авдіївку після масових штурмів росіян, які тривали кілька днів поспіль. Зі слів військових, що його боронять, таких жорстоких і масованих атак тут ще не було. Намагаючись проламати нашу оборону, ворог одночасно намагався зрівняти нескорене місто із землею. Цинічні артилерійські обстріли та бомбові удари по цивільній інфраструктурі викликали чимало пожеж та руйнувань.
Ще за кілька кілометрів до точки ми побачили чорні обгорілі труби «коксохіму», які разом із зруйнованими були схожі скоріш на скелет якоїсь невідомої істоти. Коли під’їхали на колишню прохідну, стало зрозуміло, що завод зовсім знищено і відновити його буде дуже важко. Після остаточної зупинки підприємства на початку літа 2023 постійні ворожі обстріли спричинили багато руйнувань та пожеж.
Само місто нас також зустріло обгорілими будинками з вибитими шибками та понівеченими дахами і стінами. Як з’ясувалося, у підвалах багатьох з них й досі жевріє життя. За наявною інформацією, у Авдіївці зараз живе близько 1600 місцевих. У своїй більшості вони ховають свої обличчя від камери та вперто кажуть, що не бажають евакуюватися.
— Нам немає куди звідси їхати. Там (у інших областях України. — Авт.) у нас немає рідних. Мені ніхто не дасть житло, а жити у когось я не хочу. Моя пенсія не дозволить нам з дружиною винаймати там житло. Я тридцять років працював та платив податки, щоб армія мене захистила… — наголошує один з місцевих та поспіхом йде далі. — Зараз всюди прилітає, тож краще ми тут будемо чекати.
Залишаючи Авдіївку, я мимоволі порівняв її з Бахмутом та іншими містами, які кляті окупанти руйнують вщент, аби спробувати захопити хоч якийсь клаптик української землі перетворюючи колись квітучі міста та села на звичайну точку на мапі.
Фото автора
