У Чернігові оголосили вирок місцевому блогеру Григорію з ніком «Звичайний хлопець», який на своєму YouTube-каналі розповідав, як чинити опір співробітникам ТЦК. Про це йдеться у вироку…
Серед частин, які брали участь у боях під Бахмутом, надзвичайною стійкістю відзначився Луцький міський окремий батальйон територіальної оборони Волинської бригади ЗСУ. З його командиром підполковником Олександром Адамовичем познайомився наш кореспондент.
Комбат починав службу ще за часів срср «строковиком». Після розвалу радянського союзу служив у Національній гвардії України. У званні капітана поїхав у складі миротворчої місії на Балкани.
То була перша зустріч із війною, і Олександр запам’ятав її на все життя. Ситуація в Косові на початку 2000-х років була складною. Припинення міжетнічних сутичок, ексгумації численних поховань жертв етнічних чисток, проведення конвоїв з гуманітарною допомогою, пошуки військових злочинців, патрулювання, розмінування — роботи було багато, але, як каже Олександр: «я ніколи не думав, що щось подібне буде на моїй землі».
2010 року у званні підполковника звільнився, знайшов себе в цивільному житті, а з початком війни у 2014-му зайнявся підготовкою резервістів. У 2018 році почав формування батальйону тероборони. Формування почалося… з двох посад — командира і начальника штабу. Як пригадує Олександр, спочатку вивчали документи, якщо по документах бачив — підходить, то викликали на співбесіду.
— Після спілкування — з чотирьох-п’яти кандидатів відбираю одного й записую собі в резерв. Таким чином, коли почалось розгортання сил ТРО і стало ясно, що попереду велика війна, в мене вже було ядро майбутнього батальйону. Ми навчалися, їздили на полігони, на початку зими 2021 року провели великі навчання на Волині неподалік з кордоном з білоруссю — з вертолітними десантами, з переміщеннями підрозділів, мої хлопці навіть імітували роботу НКРСами, — згадує Олександр.
Перед початком широкомасштабного вторгнення росіян, коли вже було ясно, що ймовірність вторгнення дуже велика, Олександр зібрав особовий склад і сказав: «Якщо почнеться велика війна і не буде зв’язку, то збираємось там-то, робимо те і те».
І з початком вторгнення почали розгортання батальйону вже не на пустому місці, а зі сформованого ядра.
— До нас черга стояла декілька діб, і це нам дуже допомогло. Ми почали укріплення кордону з білорусами, мінували, будували бліндажі, рили окопи, проводили навчання. Майже рік у нас був на бойове злагодження. За цей час люди пізнали один одного, знали, на кого можна покластися у важку хвилину, знали, що від кого можна очікувати. І коли настав час на початку весни 2023 року вирушити на схід країни, під Бахмут, наш батальйон був уже злагодженим підрозділом. Коли ми їхали, то знали, що буде важко, але не знали, що настільки. Командира підрозділу, який тримав оборону, я попросив: «Постав нас в одну лінію зі своїми, бо бойового досвіду в наших тероборонців немає, а так нам буде легше стати у стрій». І це спрацювало. За схвальними відгуками бійців я зрозумів, що це було правильне рішення, — говорить Олександр.
Про подальші бої офіцер розповідає коротко, торкаючись мапи: «Ось тут ми стояли, звідти нас крили росіяни, ми заходили тут і тут, тут було важко, тут — найважче».
У якусь мить його обличчя кам’яніє.
— Інколи ми заходили в окопи буквально по тілах вбитих — і росіян, і наших. А це березень, то мороз, то відлига, бруд, глина, вода… Вогонь з боку росіян був таким щільним, що ми не завжди мали можливість викинути трупи з відбитих у них окопів. росіяни не жаліли нічого — гатили з ПТКРів навіть по двох-трьох солдатах. Ми через той дріт ходити нормально не могли — так густо він лежав на землі й плутався у ногах. І постійний вогонь, контузії, поранення… Було дуже тяжко. Поранених інколи несли по три-п’ять кілометрів на руках, бо ніяка техніка не могла пройти до позицій. Але жоден із бійців не відмовився від виконання бойового завдання, незважаючи на те, що це були ще вчора цивільні люди, а не кадрові військові, — згадує підполковник Адамович.
У тяжких умовах постійних боїв батальйон не тільки утримав позиції, а й пройшов уперед на півтора кілометра й утримував нові позиції до ротації — більше як сто днів. Як кажуть з усмішкою бійці з батальйону: «Наші побратими з інших підрозділів нам не вірили, що ми ТРО, вважали, що це наша лише така легенда».
Сьогодні батальйон тримає оборону на іншому напрямку.
— Ми зараз на передових позиціях. Зариваємося в землю, мінуємо, обстрілюємо ворога, не даємо йому накопичити сили для прориву, водночас готуємось до нашого наступу, щоб звільнити від ворога ще одну частину нашої землі. Ми постійно проводимо бойову підготовку, ротуємо бійців, що стоять на нулі. Головне, що я вважаю — це виконати бойове завдання й зберегти людей, — говорить офіцер.
