Батальйон воює технологіями — працює із сучасними БПЛА та вдосконалює їх, щоб нищити ворога з мінімальними ризиками. У черговому матеріалі циклу «Бригада…
Його позивний «Вектор», що означає напрямок руху, і наш герой обрав для себе аж ніяк не легкий курс…
— Бетонобійна авіабомба влучила в бункер, де був я разом з іншими пораненими. Пробила декілька поверхів і залетіла до нас. Ті, хто був у ліжках, загинули, а я стояв десь метрів за десять. Мені пощастило. Я взагалі везунчик, якщо можна так сказати.
Воїн із позивним «Вектор» — уродженець Маріуполя, за своє життя побачив немало. Останні місяці виконує бойові завдання на сході країни на посаді командира взводу зв’язку у званні молодшого сержанта. Але більшість жахіть, яких йому довелося зазнати, припало на 2022 рік. Маріуполь переживав важкі часи ще до початку широкомасштабного вторгнення путінської росії, але у 2022 році місто практично припинило існування — не залишилось жодної неушкодженої будівлі, багато взагалі перетворилися на купу уламків, а цивільне населення гинуло тисячами від безперервного бомбардування окупантами. «Вектор» перебував у Маріуполі до останнього. Навіть коли місто нарешті затихло. Померло.
«Рускій мір» прийшов
Чоловік усе життя прожив у Маріуполі. До війни працював слюсарем, а пізніше інженером на заводі «Азовсталь». Як і багатьох українців, події Революції Гідності його не оминули: тоді ще простий робітник металургійного заводу активно брав участь у житті своєї країни. Стежив за подіями, допомагав мітингарям чим міг. Боєць згадує фейкові протести уявної «ДНР» та контингент, який манило передчуття наживи та халяви.
— По місту бігали всілякі приїжджі «шахтарі та трактористи», їх завозили з ростовської області. Ми їх виявляли за годинниками, на яких час відрізнявся від нашого на одну годину. Вони перебували в центрі, а запитували, як до нього дійти, де міськрада. Хоча місцеві теж були, чого приховувати, — пригадує чоловік.
Будівля міської ради декілька разів переходила з рук у руки. А після остаточного звільнення Маріуполя Силами оборони України у 2014 році працівники «Азовсталі» вичищали з міськради залишки «руского міра». «Вектор» згадує, що такої гидоти в житті не бачив.
Нетривалий ренесанс
Наступні роки Маріуполь розвивався та процвітав, будував плани на майбутнє й перетворювався на культурний центр українського сходу. Було збудовано університет, славнозвісний металургійний завод також розвивався, будував цехи, власник інвестував у розбудову міста. Коротко — місто оговтувалося після шоку. Не сиділи склавши рук і містяни: патріотично налаштована молодь організовувала гуртки, збори, клуби за інтересами. Вивчали українську мову, історію, ходили в походи, влаштовували різноманітні заходи. «Вектор» каже, що «завдяки» путінським загарбникам він зустрівся з багатьма чудовими людьми, патріотами своєї країни, з усіх верств населення — від студентів та простих слюсарів із заводу, на якому працював, до бізнесменів та політиків, яких об’єднувало бачення свого майбутнього у вільній та незалежній Україні. Деякі з його знайомих балотувались і потрапили в міськраду. І хоча більшість становили депутати-колаборанти з нині забороненої партії ОПЗЖ, ці маріупольці боролись та запобігали корупції у місцевому політикумі.
Реваншизм зла
І ось 24 лютого 2022 року болотяна орда знову пішла в наступ, і цього разу мешканцям багатостраждального Маріуполя припало найгірше.
— Я не думав, що на моєму віку таке може бути. Що повториться 2014 рік. Я не військовий, все життя на заводі пропрацював. Але тоді зрозумів, що настав час і мені взяти до рук зброю, — розповідає «Вектор».
Вранці він одразу пішов записуватись до лав Сил територіальної оборони. По дорозі зустрів друга, і згодом вони вже вдвох стояли в черзі. Першим завданням військовослужбовця була охорона шпиталю — вже тоді туди прилітали гелікоптери та привозили поранених на лікування.
Щотижня ситуація погіршувалась, і у травні шпиталь було перенесено на територію «Азовсталі» — наспіх облаштовані приміщення в глибоких та міцних підземних бункерах. Але навіть бетон, хоч яким би товстим він був, можна зруйнувати, тому територія заводу поступово перетворювалась на пекло. Усі бачили відео героїчних оборонців «Азовсталі», але одна річ — дивитись відео, а знімати такі відео — зовсім інша.
Перед брамою тартару
— Чи було мені страшно? Я про це не думав. Думати не було часу, бо тоді тебе скує страх і ти не зможеш нічого робити. Перший тиждень було більш-менш тихо, іноді були авіанальоти, але з часом кількість обстрілів зростала. Почали обстрілювати будівлю, де ми були, і поступово вона рівнялась із землею, — каже боєць.
На «Азовсталь» перед оточенням завезли багато ліків та провізії. «Вектор» згадує, що дивився на ту гору коробок із препаратами й думав, що вони зможуть тут окопатись на роки. Але ліки закінчилися досить швидко, передусім через велику кількість поранень і щоденні операції — лікарі працювали цілодобово. Боєць разом із побратимами мав завдання забирати поранених із поверхні та спускати в бункери, одразу на операційний стіл, адже зайва хвилина може стати вирішальною у житті пацієнта.
— У противника була підступна тактика: тоді він над «Азовсталлю» літав як у себе вдома. Ворожі безпілотники, і великі, і малі, регулярно зависали. Коли привозили поранених — ми повинні вийти, забрати їх і занести всередину. Якось передали по рації, що зараз підвезуть пораненого. Виходимо, а на нас ворожий БПЛА одразу починає скидати ВОГи. Мене й мого побратима поранило, ми своїми силами дісталися шпиталю, а тяжкого «трьохсотого» забрали інші. У нас завжди над входом висів безпілотник, як висунешся — він скидає гранати. Я тоді отримав осколок у ногу, кілька днів полежав — і далі працювати, — ділиться спогадами захисник.
З харчуванням була така ж ситуація, як і з медикаментами. Всі були на жорсткій дієті — пораненим щодня видавали один стакан каші та трохи води. Всі розуміли, що якщо нас не вб’ють рашисти, то голод та зневоднення точно зроблять свою справу, мабуть, саме тому окупанти особливо не квапились. І ось у середині травня було вирішено скласти зброю, і не в останню чергу через те, що в підвалах заводу, окрім військових, перебували цивільні, серед яких були й діти.
Підвали «визволителів»
За посередництва Червоного Хреста окупанти роззброїли українських захисників та відвезли в Оленівку. Відтоді, після вісімдесяти шести днів відчайдушної оборони, почалась найчорніша смуга в житті захисників Маріуполя.
Спочатку полонених бійців годували та надавали медичну допомогу — аж допоки були присутні наглядачі з МКЧХ. А потім, після теракту, вчиненого російськими спецслужбами, внаслідок якого було вбито понад півсотню українських військовослужбовців, полонених почали розселяти по російських тюрмах. Без міжнародного нагляду рашисти навіть не намагалися стримуватися — били, катували та навіть вбивали полонених. Після Оленівки полоненим наказали збирати речі. Під час переїзду люди сподівалися, що поїдуть на обмін, обмінювались телефонами та просили зв’язатися з рідними й близькими. Але надії були розтрощені вщент, коли з розмов конвоїрів бійці, які були із зав’язаними очима, зрозуміли, що їх привезли вглиб російської території. «Вектор» розповідає, що катували людей страшно: крики катованих змушували здригатись. Дехто катувань не пережив, але наш герой каже, що йому «пощастило» відбутися лише трьома зламаними ребрами.
«Люби росію, бо інакше…»
Пізніше його разом з полоненими з інших напрямків перевезли до окупованого Криму. Боєць розповідає, що ставлення до українців разюче відрізнялось: майже не били, годували людською їжею, а не рідкою кашею та кислою капустою — «електролітом з акумулятора», як її згадує сам «Вектор». Каже, як у санаторій приїхав — хіба що з ґратами та кулеметниками. Хоча російська «музкомедія» залишилась: полонених чи не щодня змушували голосно слухати російські «патріотичні» пісні та гімн окупантів.
— Нам казали, слухайте й будете самі співати, якщо не заспіваєте — будете биті. І ми вивчали, з ретельно прихованою відразою, — говорить він.
Найголовнішим своїм досягненням у полоні «Вектор» вважає те, що не збожеволів. Бранці весь цей час перебували в повній інформаційній ізоляції, і хоча віри в Україну не втрачали, майбутнє залишалось вкритим пітьмою. Поліцаї забороняли навіть вести календар, який бійці намагалися малювати на стіні камери зубною пастою.
— На вулицю загалом виводили всього чотири чи п’ять разів, на декілька хвилин. Забороняли піднімати голову — всі мали дивитися в підлогу, і зрозуміти, що на вулиці день, можна було хіба що по тіні, — розповідає військовий.
«Вектор» також пригадав цікаве спостереження: у якийсь момент бити хоч і не перестали, але почали стримуватись. Гадає через те, що українські та світові ЗМІ почали публікувати фотографії полонених з обміну, побачили сліди катувань та важкий фізичний стан, і хтось з рашистської «верхівки» дав відповідну команду особливо оскаженілим наглядачам.
Блакитна пташка свободи
Але попри все бійці не полишали надії повернутись додому. Оскільки в них не було нічого, на чому можна було записати адреси та номери телефонів, — вони запам’ятовували номери й щодня повторювали, щоб не забути, щоб на свободі дзвонити рідним тих, хто залишився в неволі, та повідомляти хоч якусь звістку.
І ось прийшов час «Вектора» йти на обмін. Цього разу він уже знав, що буде обмін, адже йому виписували якісь папірці, готували документи. Забирали все: хрестики, персні, в кого не знімались — зрізали кусачками. Телефон забрали, єдине що залишили — паспорт та військовий квиток, і то не всім.
Після обміну всіх переповнювали різні емоції. Хтось радів, хтось плакав, хтось був у повному заціпенінні, бо не міг повірити, що повернувся додому.
— Коли опинилися на рідній землі, всі їли як не в себе. Волонтери нам приносили смаколики, а ми не могли зупинитись. Люди навіть уночі прокидалися, щоб поїсти. Я за всією їжею скучив. Згадав, що Великдень пропустив, дзвоню дружині, кажу їй: «Печи паски!» — ділиться чоловік.
Завершити свою місію
Зараз «Вектор» продовжує службу на посаді зв’язківця у Донецькій бригаді територіальної оборони, там, звідки почався його шлях як військового. Порівняно із сімома колами пекла під час облоги Маріуполя — це для нього майже відпочинок. Хоча робота теж не з простих, адже треба вивчати незнайому техніку. Перший час колеги допомагали розібратись, а зараз втягнувся в роботу й проблем немає.
Мрія військового — звільнити всю Донецьку область від окупації. Але рідне місто кровожерливі окупанти відібрали в нього, мабуть, вже назавжди.
— Не думаю, що хочу повернутись у Маріуполь, там на кожному кроці дуже багато неприємних спогадів. Хочу купити собі житло десь в іншій частині країни й там спокійно жити із сім’єю. Хоча в Маріуполі досі є достатньо друзів і знайомих, які чекають Україну. Впевнений: не тільки там, а й на всіх окупованих територіях, і ми маємо повернути їх додому, — каже «Вектор».
Фото автора та Віктора Голікова
