Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Сьогодні у Залі пам’яті Міноборони — родини загиблих 9 серпня п’ять років тому: солдата 95-ї окремої аеромобільної бригади Віталія Галянта та молодшого сержанта 1-ї танкової бригади Сергія Титаренка.
Про те, якими бійці залишились у пам’яті рідних і як вони з Небес допомагають своїм близьким, — у АрміяInform.
Віталій Галянт загинув за тиждень до свого весілля…
— Світла дитина, відкрита. В дитинстві слухняним був таким, навіть покарати не було за що, — розповідає, не ховаючи сліз, мати бійця Людмила Галянт. Вона приїхала з чоловіком, щоб побачити ім’я сина на сторінках Книги пам’яті. — У нас в родині двоє дітей. Було двоє… (плаче). Віталій старший за сестру на шість років. Так любив її, няньчив, коли була маленькою. Тепер його з нами немає…
— Стільки планів було в нього, аж серце крається. Навчався на механіка, поступив на еколога, згодом підписав контракт з військом, прослужив усього рік. Хотів одружитися, але не дожив до весілля всього тиждень… Головне і передчуттів, що станеться біда, в нас не було ні в кого. Ми готувалися до весілля. Про те, що наш хлопчик зник, ми дізналися від його коханої. Саме відтоді відліковую для себе чорний час, — говорить мати.
— Побратими розповіли про те, що його підрозділ був на завданні того дня. На зустріч хлопцям виїхав БТР з нашими розпізнавальними знаками, тож ніби ніщо не натякало на небезпеку. Аж раптом — постріл. Як з’ясувалося згодом, це були бойовики, які відібрали нашу техніку. Хлопців важко поранило. Віталій став витягати пораненого поруч бійця, але не встиг… загинув сам. Його бездиханне тіло так і залишилося на полі.
Родина дізналася пізніше, що бойовики забрали його мобільний телефон. Вони зв’язалися з ними, як кажуть, годували обіцянками про повернення, запевняли до останнього, що живий.
Ми заплатили і повернули його додому, але… мертвим
— Дев’ять страшних місяців ми шукали його. Стільки очікування і жаху одночасно пережили, не побажаєш і ворогові. Спілкувалися з бойовиками лише через СМС. Ми розуміли: його вже немає в живих, проте до останнього вірили в диво. Я думала у відчаї: «Хоча б тіло синочка віддали». Згодом стали вимагати викуп. Звичайно, ми заплатили і повернули його додому, але… мертвим.
Після поховання сина, мати бійця очолила спілку учасників АТО у себе в районі. Людмила Анатоліївна продовжувала розшукувати зниклих бійців. Так ще десять хлопців удалося повернути і поховати на рідній землі.
Розповідає, що нині син з нею завжди поруч — у її серці, дуже допомагає з Небес, навідуючись у снах.
— Хочете вірте, хочете ні, сниться тільки тоді, коли біда. Попереджає про нещастя. Уві сні питаю його: «Ти живий, хлопчику мій?» і тримаю його за руку, а він біжить. Бачу, що поспішає, і каже: «Мамо, я біжу, терміново потрібно попередити наших…» Я йому: «Так шоста ранку ще, зарано, тож немає там нікого…» Того ж дня дізналися, що загинув хлопець з нашого району і саме о шостій ранку. Я товаришую з його мамою. Проте так сталося, що наші хлопці ніколи не пересікалися в житті й навіть не бачилися. Дивно, зустрілися, мабуть, на Небесах…
А не так давно важко захворіла моя сестра. Ми всі дуже хвилювалися. Він прийшов уві сні й сказав: «Не хвилюйся, все буде гаразд, виживе. Запевняю: все буде добре». Все так і склалося, дякувати Богові…
Син допомагає з Небес, а його друзі — на землі. Побратими не залишають нашу родину. Приїжджають, присилають подарунки до свят, запросили на відпочинок біля моря. Головне — не забувають його…
Р.S: Батько Віталія так і не зміг поділитися спогадами про сина та пережитими почуттями. Ком у горлі, сльози в очах, просто немає слів. Біль втрати у близьких неймовірно сильний…
Проклятий день «Кузнєчика»
Тетяна Анатоліївна приїхала до Зали пам’яті з Чернігівської області. Мати Сергія Титаренка каже, що її син був дуже добрим і веселим. Хлопці називали його «Кузнєчик», бо оптиміст по життю, в бою ніколи не падав духом, завжди підбадьорював побратимів.
Жінка каже, що бачила дивний сон за тиждень до його загибелі. До неї прийшов священник, аби відспівати його. Прокинулась у холодному поту. Мабуть, уже тоді доля посилала знак…
Ще вчора, 8 серпня 2014-го, він святкував день народження, наступного дня — його не стало. Йому було всього 22 роки… Поранення несумісне з життям. Помер у кареті швидкої.
— Сергій вів щоденник. Мені його повернули побратими після загибелі. Писав у ньому про бої, життя на війні. Про те, що «земля така тверда, що спати неймовірно незручно…», — плаче мати. — Було там і про неймовірний біль від втрати побратима — артилериста, який загинув саме у день його народження. А 9 серпня 2014 року — в день його смерті — останнім рядком у щоденнику промайнуло: «Цей день просто проклятий для мене. Проклятий…»
Перечитую щоденник часто і завжди плачу. Батько Сергія приїхати сьогодні не зміг. Він у лікарні, переніс уже дві операції. Проте до нас приїдуть побратими сина. Вони у нас щороку в цей день.
Якщо він чує нас зараз, а він чує, я впевнена, скажу йому так: «Люблю до нестями тебе, мій Кузнєчик. Повертайся до мене хоча б у снах, більше мені нічого і не треба….»
