Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
Солдат Артур Гармаш цілком справедливо вважає, що прибуття до терцентрів комплектування бодай для уточнення облікових даних — це обов’язок кожної законослухняної людини, та є противником того, щоб чоловіків тягнули туди примусово. Самого його в березні минулого року ніхто не змушував стати на захист рідної Батьківщини. Він навіть не чекав «повістки», а добровільно 1 березня 2022 року прибув до найближчого за місцем проживання ТЦК та СП, аби поповнити лави захисників України, бо добре усвідомлював, що країна опинилася у смертельній небезпеці. А отже, і над ним та його рідними нависла велика загроза.
Фронтовий шлях солдата було перервано вже за кілька місяців після призову на військову службу через влучання у бруствер ворожого танкового снаряда. Як наслідок — важка контузія, втрата свідомості, амнезія та тривалі місяці лікування й реабілітації. Але після цього наш герой спромігся не лише повернутися до більш-менш повноцінного життя, а й продовжити службу в лавах вітчизняного війська, у складі якого й мріє зустріти день перемоги над російськими загарбниками.
Сім’ю — на Буковину, а сам — на фронт
Сьогодні Артур Гармаш є стрільцем-санітаром роти охорони одного з відділів районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Одещини. А починав свій бойовий шлях уродженець нині тимчасово окупованого Токмака, що на Запоріжжі, аеророзвідником окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу.
Початок широкомасштабного російського вторгнення Артур зустрів в Одесі, де мешкав уже тривалий час, працюючи у великій будівельній фірмі. Поруч — кохана дружина Ганна та маленька донечка Аміна, за вікном — війна, а попереду — страх та невідомість…
Як користуватися стрілецькою зброєю, він знав: рік строкової служби не минув даремно. Але тоді, наприкінці лютого 2022-го, понад усе душа боліла за рідних — за своїх дівчаток, яких люблячий чоловік та батько терміново евакуював туди, де, як вважав, було більш безпечно, — на Буковину.
Евакуював, а сам охайно склав у рюкзак речі та попрямував до ТЦК та СП.
— Спочатку мене мали призвати в одну частину, але через якусь плутанину з документами моє відправлення до війська на певний час відклалося. Сидимо, розмовляємо з Андрієм, з яким я познайомився на збірному пункті та встиг потоваришувати, а він і каже: «Просись до нашої команди, якою комплектуватимуть бригаду імені Лицарів Зимового Походу». Я так і зробив, після чого разом з Андрієм опинився в одній частині, — загадав про перші дні широкомасштабної війни з росією Артур.
В аеророзвідці
Він же, Андрій, мимоволі вирішив питання й щодо подальшого обіймання посади солдатом Гармашем.
— Годі й казати, несподівано та швидко це сталося. Пам’ятаю, що вийшов на перекур, кілька разів затягнувся цигаркою, повертаюся до розташування підрозділу, а тут уже офіцер питає, як мене звати. Мовляв, Андрій сказав, що вміє керувати дронами, і про мене теж не забув, подавши до списків кандидатів на посаду в позаштатний підрозділ БПЛА-розвідки. У такий спосіб я несподівано і став аеророзвідником. Кілька днів нам дали на опанування нової спеціальності. А вже в середині квітня ми вирушили воювати на південь, — розповів солдат.
Близько місяця судилося бити російського ворога в південних степах Артурові. За допомогою безпілотників разом зі своїми бойовими товаришами він відстежував позиції противника й коригував вогонь нашої артилерії, вираховуючи координати цілей на планшеті. Здавалося, що ніщо не передбачало біди й у той фатальний травневий день 2022-го.
Солдат пригадує, що тоді його група здійснювала аеророзвідку на одній із позицій з метою огляду певного сектора. Як кажуть, десь пів дня все тривало — голки не підточиш. Але згодом окупантам таки вдалося виявити позицію наших воїнів. Почався масований ворожий обстріл, який тривав упродовж кількох годин. Противник гатив із танків, БМП, мінометів. І після влучання одного з танкових снарядів у бруствер над окопом, де перебував Артур, його важко контузило. Спочатку він взагалі не міг розмовляти, потім почав заїкатися, періодично непритомніючи. А на третю добу після обстрілу симптоми контузії почали посилюватися, і воїна евакуювали до медичного закладу.
Здавалося, що навіть нігті посилають сигнали болю
На госпітальному ліжку солдат Гармаш пробув кілька місяців. За його словами, спочатку він взагалі не міг зрозуміти, що з ним відбувається. В Артура боліло буквально все, іноді йому здавалося, що навіть нігті посилають якісь сигнали болю.
Після ретельного обстеження, окрім контузії, в солдата діагностували ураження нервів лівої ноги та розрив хребетного стовпа. Також, як це трапляється через контузію, в нього почали проявлятися проблеми з пам’яттю.
— Навіть на елементарні запитання лікаря на кшталт того, в якому місті я зараз перебуваю, не міг дати відповідь. І ці проблеми з часом могли поглибитися ще більше. Порадившись, медики вирішили, що задля стабілізації мого стану здоров’я поруч мають бути рідні люди. Тоді я й зателефонував дружині Ганні, якій раніше казав, що перебуваю на блокпосту Одещини, та зізнався, що був на фронті й зараз на лікуванні після контузії, — згадав про непростий етап у своєму житті стрілець-санітар ТЦК та СП.
І вона, кохана дружина, швидко склала речі, придбала квиток на потяг та вже за добу була разом із донечкою в Одесі. Майже не залишаючи наодинці свого чоловіка, проводила біля нього важкі дні й ночі.
Так, хвороба залишилася, адже вона має хронічний перебіг. Артур і досі кульгає на ліву ногу, став інвалідом та потребує періодичної госпіталізації для підтримання свого стану здоров’я. Але вдвох, а точніше навіть втрьох, разом із донькою Аміною, вони з честю витримали цей найскладніший етап у своєму житті. Артура виписали з лікарні й відтепер він у своїй оселі перебуває поруч із рідними людьми та надалі несе військову службу у складі Сил оборони України.
Служити за честь!
Спочатку як людину, що була визнана обмежено придатною до військової служби, колишнього аеророзвідника відправили до резервного підрозділу своєї механізованої бригади, що дислокувався за межами району ведення бойових дій. А згодом, навесні поточного року, в нього з’явилася можливість перевестися на службу до роти охорони одного з відділів районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, де він нині обіймає посаду стрільця-санітара.
Новий колектив, нова посада та нові завдання… У підрозділі, де служить Артур, специфіка служби полягає у здійсненні охорони та оборони державних і військових об’єктів, а також у реалізації комплексу заходів, спрямованих на виконання завдань щодо припису та призову на військову службу громадян.
— На перший погляд, здається, що все в мене гаразд: рубців на тілі нема, поранень теж, голова та руки-ноги, як кажуть, на місці. Але лише уважно ознайомившись з обставинами мого травмування та історією хвороби, можна зрозуміти, наскільки у фізичному сенсі мені важко, а іноді й неможливо виконувати звичайні та буденні для здорової людини завдання. Навіть і зараз є певна загроза, що в майбутньому хвороба й далі прогресуватиме, що може призвести навіть до нерухомості ноги. Тому мені, бувши серйозно фізично обмеженим, за честь продовжувати службу в лавах наших Збройних Сил та в такому дружньому колективі, роблячи свій скромний внесок у справу перемоги над російськими загарбниками, — поділився власними думками наш співрозмовник.
Силоміць тягнути на службу людину не треба. Який буде з неї воїн?
Відносно нетривалий час перебуває у лавах територіального центру комплектування солдат Гармаш. Але й упродовж тих понад трьох місяців він встиг вникнути в суть своєї нової справи та як освічена, правильна людина грамотно розмірковує з приводу того, за яким принципом у цей важкий воєнний час має тривати комплектування нашого Українського війська.
За словами Артура, його дуже тішить той факт, що в їхній установі акцент щодо призову на службу військовозобов’язаних робиться не на кількість, а передусім на якість і нікого до ТЦК та СП силоміць не заштовхують.
— Я взагалі такий підхід вважаю неприйнятним. Який буде воїн з такої людини?.. Ніякий. Так, на жаль, життя розпорядилося у такий спосіб, що я лише кілька місяців мав честь служити у бойовій частині та безпосередньо брати участь у бойових діях. Але я сам добровільно пішов до ТЦК та СП та не вишукував вигаданих причин, аби не робити цього, бо в мене є дружина, дитина та моя країна, яких я зобов’язаний захищати, — задумливо каже він.
Водночас солдат Гармаш справедливо додає, що в кожної людини має бути цілком обґрунтоване пояснення з приводу того, які поважні причини заважають йому мовчки, без огризань взяти в руки повістку та прибути до ТЦК та СП з метою перевірки тих же облікових даних.
— Ви знаєте, чомусь у перші дні та навіть місяці після початку широкомасштабного російського вторгнення, коли над Україною нависла серйозна загроза щодо її захоплення агресором, я не бачив жодного тіктока з претензіями на роботу територіальних центрів комплектування. А зараз, коли шляхом неймовірних зусиль захисників і захисниць нашої країни вдалося зупинити й відтіснити ворога, охочих покритикувати нашу роботу з’являється дедалі більше. Так, зараз на ініціативу людей, які півтора року відсиджуватися вдома, добровільно стати до строю розраховувати майже не доводиться. Але, на моє особисте переконання, найважливішим мотивувальним чинником для військовозобов’язаних прийти до ТЦК та СП бодай для уточнення своїх облікових даних має бути елементарна законослухняність громадянина. Не всіх обов’язково одразу заберуть до війська, але таким кроком людина зробить корисне для своєї країни навіть у сенсі того, що допоможе навести лад у картотеці військовозобов’язаних, — обґрунтовано каже Артур.
За таких воїнів не соромно!
Сам Артур Гармаш має намір продовжувати захищати Україну до нашої перемоги над російськими загарбниками. Як висловився про нього керівник ТЦК та СП полковник Олег Номеровський, солдат нині перебуває на своєму місці, добросовісно виконує всі покладені на нього завдання та має чималий потенціал для подальшого удосконалення своїх професійних якостей.
— Загалом десь 60 відсотків особового складу з роти охорони нашої установи — це поранені, травмовані й контужені солдати та сержанти. І мені не соромно відправляти таких хлопців з повістками на підприємства та по домівках, де працюють або мешкають військовозобов’язані. Нехай вони подивляться на них, в їхні обпалені війною очі та, можливо, тоді в когось з наших громадян усередині заговорить совість: чому вони, а не я є справжніми чоловіками та захисниками? — зазначив полковник Олег Номеровський.
Фото Володимира Вівата
