Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Він чотири роки вивчав ІТ-технології та кібербезпеку. Міг поїхати за кордон, як більшість його одногрупників, й отримувати зарплату в кілька тисяч євро. Мав змогу «відмазатись» від армії і спокійно довчитися в університеті, але взяв повістку і пішов на строкову. А коли навесні 2014-го на сході України запалала війна, разом із ще 26 товаришами підписав контракт і поїхав на передову. У 21 рік цей хлопець опинився у самому пеклі війни: Артемівськ, Благодатне, Лутугине, Дмитрівка, Георгіївка, підступи до Луганського аеропорту.
Із гранатометом у руках із побратимами зупиняв бронетехніку професійної російської армії − загартованої війнами псковської дивізії, яка намагалася прорватися до Луганського летовища. Зазнав поранення. Вижив. Пройшов офіцерські курси та знову − на передовій.
Старший лейтенант Іван Южда за час війни пройшов шлях від солдата до заступника командира роти з озброєння. Нині підсилює окрему механізовану бригаду, яка виконує бойові завдання поблизу Водяного на Донеччині.
Про те, як айтішнику на війні, перші обстріли та найважчі бої, а також про життя до служби, кохану дружину, мрії розмовляємо з Іваном просто на позиції.
Пішов до армії за рік до війни
– Я закінчив четвертий курс університету і вирішив піти до армії. Це був 2013-й. Тоді про війну ніхто навіть не думав. Просто хотів відслужити, щоб мати змогу працювати на хорошій державній роботі. Потім почалась війна, − розповідає Іван.
Тоді він служив у 24-й бригаді в Яворові. За кілька місяців чекав «дембель». А потім − анексія Криму, війна.
– Коли наша бригада з іншими підрозділами поїхала на Схід, ніхто ще толком не розумів, що там відбувається насправді. Допоки в бою на Ямполі 19 червня не загинули командир нашої розвідроти Воробець, командир першого батальйону підполковник Ігор Ляшенко, та ще п’ятеро наших хлопців, з якими ми служили. Тоді я та ще понад двадцять чоловік із мого призову вирішили підписати контракт і поїхали на війну, − розповідає офіцер.
Уже 2 липня 2014-го Іван із батальйоном вирушив на Донбас, коли його батьки були переконані, що син на полігоні й скоро повернеться додому. Про те, що він на війні, дізналися зі шпиталю.
Серпень 2014-го, Георгіївка. Бій розпочався о 3-й ночі. Тоді до Луганського аеропорту намагалася прорватися псковська дивізія окупанта.
– Ми підбили БМП противника та знайшли в ньому книгу вечірньої перевірки росіян. На ПКТ навіть були російські наклейки, зняті зі зброярні, − розповідає Іван Южда.
Осколок пройшов у міліметрах від артерії
Для нього − тоді старшого гранатометника − бій тривав майже шість годин. І от 10-та ранку. Добряче втомлений боєць намагається знешкодити БМП ворога − робить постріл із РПГ-22. Маневр. Другий заряд. Ще один постріл…
– У той час збоку заїхав ворожий танк і вистрілив прямо в нас. Пощастило − снаряд влучив у бруствер. Але осколки від нього розлетілися на десятки метрів навколо, − розповідає Іван.
За секунду боєць відчув, як у його тіло уп’ялося щось гаряче і гостре. У голові потемніло й загуло. Встиг тільки побачити, як від осколків упав його товариш капітан Андрій Івин. Далі − польовий шпиталь, вертоліт до Харкова, Житомир.
– Уже в госпіталі зрозумів: мене добряче контузило, великий осколок пробив навиліт плече, десятки маленьких потрапили в голову, ключицю… Лікарі сказали, що мені неабияк пощастило, – залізо пройшло крізь шию в міліметрах від артерії. Якби його траєкторія хоча б трішки змінилася, ми б з вами нині не розмовляли, − розповідає боєць.
Перед боєм помінявся бронежилетом із механіком − це врятувало життя
Та каже, що досі вдячний своєму водієві-механіку, який помінявся тоді з ним бронежилетами.
– У мене був дуже легкий бронік, а в нього − великий волонтерський з керамічними пластинами і спеціальним коміром. Немов передчуваючи щось зле, водій запропонував помінятися, сказав, що я більше ризикую, ніж він. І саме у той день цей бронежилет став неабияк у нагоді. Він врятував мені шию й узяв на себе більшість осколків. Частина влучила і в розгрузку − звідти аж кулі повилітали, розлетілися на шматки документи, розбився телефон, − розказує Іван.
«Подзвонив матері, щоб вислала паспорт. Так вона дізналася, що я був на війні»
Лише втративши документи, Іван зрозумів: мусить розказати рідним, що був на війні.
– Подзвонив матері, попросив, щоб вислала в госпіталь мій паспорт. Так вона дізналася, що трапилося, − каже офіцер.
Повернувшись зі шпиталю, Іван ще кілька місяців доліковувався, витримував операції з видалення осколків із голови і плеча, проходив реабілітацію. А щойно відчув себе трохи краще, вирішив не відлежуватися вдома, а пішов на офіцерські курси. І знову − на Донбас. Сватове, Попасна, Новогванівка. У грудні 2015-го став заступником командира роти з озброєння. Майже рік на сході − місяць удома, і − назад.
Іван зовні вже давно не схожий на колишнього айтішника − тренований, мужній, не за віком розважливий…
Тоді, як більшість його одногрупників бачили зброю та вибухи лише в кіно, рахували втрати і підбивали противника хіба що в комп’ютерних іграх, він зі зброєю в руках вів бій проти реального ворога, бачив смерть друзів і сам вітався з нею за руку…
У пам’яті замурзані малюки, з якими ділився згущеним молоком
Але на запитання, що найбільше вражає на війні, Іван говорить не про бої. Пригадує, як у години затишшя разом із товаришами ділився з місцевими дітками солодощами й хлібом…
– Досі виринають у пам’яті маленькі дитячі оченята, замурзані руки, які хапають банки зі згущенкою… Такі радісні й хоч на хвилинку щасливі. Це не забути ніколи, − каже офіцер.
Та зізнається, саме такі моменти досі тримають його тут. Спонукають бути порядним і чесним воїном, гідним звання офіцера.
Сил додає і надихає підтримка й розуміння рідних. Кохана дружина, з якою рік тому встиг лише розписатися у Чорткові, звідки родом обоє, досі терпляче чекає на головне дійство у своєму житті − весілля, білу сукню й нареченого… Іван знає, вона дуже пишається ним та добре розуміє, за що він воює і чому тут.
І хоч йому іноді досі даються взнаки рубці та невийняті з тіла осколки, а від контузії часто болить голова, й потрохи падає зір, Іван відмахується, каже − все підлікує вдома, коли приїде у відпустку. А тоді, знову − на передову. Бо життя без служби вже не уявляє.
– Стільки сил і здоров’я віддано захисту цієї землі, що шляху назад уже немає. Ці степи, люди, варті того, аби за них воювати, − каже Іван.
