Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
Коли рухаєшся в бік Бахмута, фізично відчуваєш, як простір навколо поступово насичується українською артилерією: спочатку наростає гуркіт загальної канонади, який потім розділяється на окремі постріли та моторошний посвист снарядів, у повітрі з’являється запах пороху, уява починає малювати численні приховані позиції в посадках, повз які пролітають військові позашляховики та броньовані бойові машини. Вогневий контроль позицій ворога й артилерійська підтримка нашої піхоти в багатокілометровій прифронтовій смузі не припиняється ані на хвилину.
Сьогодні ми завітали на вогневу позицію потужної самохідної гаубиці 2С3 «Акація» окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Останніми днями піхотні штурмові підрозділи цієї бригади стали справжніми героями боїв за висоти навколо міста-фортеці, а підрозділи вогневої підтримки день у день підтверджують воєнне правило: «Піт артилерії береже кров піхоти».
Тут, поблизу лінії бойового зіткнення, мінімум часу між отриманням цілі, відпрацюванням по ворогу та поверненням машини в укриття. І в наш «візит» уже на підході до вогневої позиції ми спочатку почули брязкання «гусянки» й рокіт САУ та застали «Акацію» в процесі наведення. Три швидкі постріли, протяжний звук польоту 152-мм снарядів, і машина повертається в капонір, закритий кронами дерев і «протиланцетною» сіткою.
Старший офіцер батареї пояснює, що снарядів вистачає, але «серії» у два-три постріли — це безпечний максимум, що його можуть собі дозволити артилеристи на такий короткій відстані від ворога, який не шкодує сил, часу, великих ресурсів, аби розвідати та знищити позиції потужних «Акацій», M109, «Крабів» та інших високоефективних самохідних установок.
Питаємо в старшого офіцера батареї Максима з позивним «Случ», чи не хочеться пересісти на якусь американську чи німецьку техніку. Говорить, що можна було б отримати і «щось краще» за 2С3, у бригаді постійно є відповідний штат та спеціальний резерв військовослужбовців, готових виїхати на навчання. Але й «Акація» — абсолютно, за словами Максима, «доцільна» на фронті.
— Крім того, ми вже добре знаємо цю техніку, знаємо, як вона працює, як швидко щось полагодити й так далі, — говорить «Случ». — Але якщо треба буде навчатися на західні САУ — готові навчатися.
Максим на війні з 2014 року, а військову службу почав 2005-го, відколи пройшов усі без винятку щаблі артилериста — від строкової служби та навчального центру, контрактника, командира вогневого взводу, прапорщика, техніка батареї до молодшого лейтенанта та старшого офіцера батареї. Шлях від призову на строкову до отримання першого офіцерського звання розтягнувся на 17 років, але «Случ» командував вогневим взводом ще сержантом.
Багато років тому рідна Максиму механізована бригада стала першою в експерименті формування штату з виключно військовослужбовців-контрактників. Тоді хлопець підписав контакт, закінчив спеціальну школу підготовки. Надалі все життя уродженця Мелітополя пов’язалося з бригадою імені князя Костянтина Острозького. Зараз у місці постійної дислокації бригади, у Звягелі, на офіцера з війни чекають дружина та троє дітей.
-
- На позиції САУ 2С3 («Акація»)
-
- На позиції САУ 2С3 («Акація»)
…Коли чуєш гасло «вони не втомилися захищати України», перед очима постають саме такі українські воїни. Які ще до початку великої війни пройшли незліченні важкі бої на сході та витримали підступні удари ворога у «дні тиші». Широкомасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року Максим зі своїм дивізіоном зустрів на бойових позиціях під Соледаром, і лише за перші дні, коли Сили оборони України під масованими ударами стрімко маневрували та перегруповувалися, підрозділ «Случа» надавав артилерійську підтримку та знищував російську техніку в Бахмуті, Зайцевому, Білій Горі, Торецьку. Потім до бригади почали прибувати мобілізовані, виросли спроможності, необхідність у надшвидких перекиданнях сил дещо знизилася. Але потреба ЗСУ в артилерії залишається надзвичайно високою, тому за півтора року Максиму вдалося «відпочити» лише кілька місяців, коли підрозділи бригади були тимчасово перекинуті на підсилення Київського напрямку та на відновлення.
P.S. Максим під час нашого візиту ще не знав, а нам (по секрету) розповів заступник командира дивізіону, що на молодшого лейтенанта вже чекає чергова нагорода — «Залізний хрест» від Головнокомандувача ЗС України. Але його бойовому офіцеру хоче особисто вручити командир бригади.
Фото: Олександр Козубенко та Данило Панасюк
