Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Молодший сержант Ілля з позивним Живчик проходить службу на посаді командира відділення мінометної батареї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Його військовий шлях розпочався ще після випуску з 9-го класу середньої школи, коли захисник вступив до Острозького військового ліцею. Про свої бойові зіткнення з ворогом, шлях від піхотинця до мінометника, досвід у зоні проведення ООС Живчик розповів кореспондентові АрміяInform.
— Розкажіть, будь ласка, про свій бойовий шлях та в яких боях ви брали участь?
— В окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс» я вже п’ять років проходжу службу. Починав піхотинцем. Тоді їздив під час ООС на Маріупольський напрямок. Згодом перевівся у мінометну батарею. Під час широкомасштабного вторгнення мали сутички з противником на Київщині, а з травня 2022 року ми воюємо на Бахмутському напрямку. На бойових позиціях моя основна робота полягає в тому, щоб безпечно доставляти наших пілотів БПЛА на позицію і відвозити назад. Також коли необхідно підводжу нашим літунам дрони, а мінометникам снаряди. Якщо нам доводиться змінювати позицію, то разом із командирами обираємо нові вигідні місця для наших побратимів.
— Які епізоди з боїв за Київщину закарбувалися в пам’яті назавжди?
— По-перше, на Київщині були намішані «кадирівці», мобілізовані військовослужбовці рф та регулярні війська. Під час одного зі штурмів ми стикалися з ворогом лоб у лоб. Коли мої побратими брали полонених, то моє завдання було відвозити їх і передавати далі відповідним службам. Навіть потрапивши в полон, рашисти не усвідомлюють того зла, яке вони принесли на нашу рідну землю, і продовжують розповідати казки, що вони нічого не знали, їх просто тут кинули. Але ми всі розуміємо, що ці паскуди діяли свідомо, просто по натурі своїй вони нелюди. Найстрашніше, що запам’яталося з Київщини, це те, коли по тобі працює ворожа авіація. Це крута й потужна сила, але коли не по тобі. Після такого обстрілу я вперше закурив цигарки, адже до цього 25 років не палив, але це трішки відволікає. Одного разу був момент, коли я мав полагодити генератор біля позиції своїх побратимів, а за п’ять метрів від мене лягла ворожа міна… Але я свою роботу виконав, і все добре.
— У ваш підрозділ почав обороняти Бахмутський напрямок і Донеччину. Розкажіть, будь ласка, про свій бойовий досвід на цьому напрямку.
— Звісно, Донеччина і Київщина — це небо і земля. Тут набагато важче, криють з усього, що мають. Коли приїхали сюди, то відчули, що на цій території війна триває вже дев’ятий рік. На околицях Бахмута по нас найбільше працювала арта противника. Із часом ми звикли до неї і зовсім не боїмось. Якщо ти досвідчений військовослужбовець, то розумієш, що вогонь ворожої артилерії — це як гра в шахи, де можна виграти, якщо чуєш, як лягають перші два-три снаряди. На одній із позицій Донеччини ми працювали по вагнерівцях. Пілоти БПЛА проводили аеророзвідку позицій противника, і ми буквально бачили, як відбувалися бої. Наша піхота тоді дійсно просто героїчно стояла. Ми давали наведення нашим мінометникам. За добу знищували до 25 вагнерівців тільки мінами, але вони все одно продовжували повзти. Але спільними зусиллями нам вдалося втримати ті позиції.
— Що мотивує вас і як ви підтримуєте своїх побратимів?
— Я сам по собі позитивна людина, люблю пожартувати. На війні неможливо без гумору, адже це морально нас стимулює. У мене навіть позивний Живчик, бо це слово краще за будь-яке описує мою натуру. А з моїми побратимами ми справжня сім’я. Кожен знає один про одного все. Якщо комусь інколи буває важко, то, звісно, підтримуємо та допомагаємо. У нашому підрозділі всі відкриті, люблять та поважають одне одного. Також у нас є наші улюбленці. Раніше мали кота Кокоса, який жив з нами на позиціях взимку. Коли тільки починався ворожий обстріл, кіт одразу лягав на акумулятор. Пізніше він почав ніби відчувати за хвилину, що щось летить, і ми вже по ньому орієнтувалися. Кокос не лише морально нас підтримував, а й обігрівав. Взимку в окопах дуже холодно, а пухнастий лягав усім на ноги і дарував своє тепло. Зараз до нас прибилися дві собаки, яких ми назвали Буль і Лайба. То вони теж нас оберігають і нікого чужого не пускають.
— Яким ви бачите своє життя після Перемоги?
— Я продовжу службу в ЗСУ, адже моє серце належить армії. Навіть коли до широкомасштабного вторгнення мав відпустку, то не міг довго всидіти на місці, одразу хотілося повернутися до своєї військової родини. Я знаю, що тут я корисний, на мене сподіваються і покладаються мої побратими, а я на них. За ці п’ять років я полюбив східну Україну, і мені болить серце за те, що тут відбувається. Я прагну разом зі своїми хлопцями вигнати рашистів, відбудувати свою землю та продовжувати службу в лавах нашої армії.
Фото автора та з особистого архіву військовослужбовця
