Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
З Віталієм Барановим ми познайомились у 2000-х, коли він носив погони підполковника Збройних Сил України. Звільнившись у запас, він подався в бізнес. Навесні 2014-го знов попросився до війська. Йому говорили: «немає посади, яка б відповідала твоїй військово-обліковій спеціальності й військовому званню». Але для нього це не мало ніякого значення — погодився на старлейську в 90-му окремому батальйоні, де прослужив на посаді помічника командира батальйону з оперативного забезпечення.
А потім був ДАП… Віталій доріс до начальника штабу батальйону, а після того, як комбат потрапив у полон, очолив підрозділ.
Довідково. Віталій Баранов нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІ і ІІІ ступенів.
У 2015 році працював у ТСО України. Створив громадську організацію, яка опікувалась колишніми «кіборгами». Але 24 лютого 2022 року доля знов повернула його до війська.
За ці 15 місяців ми не бачилися жодного разу. Тож дізнавшись, що він приїхав у службових справах до Києва, я не міг з ним не зустрітись…
«У ті лютневі дні російський вермахт просувався так стрімко, як і німецький влітку 1941-го»
— Скажи, Віталію, де тебе застало 24 лютого?
— У Катюжанці, що за 50 кілометрів від столиці. Десь о 5-й ранку мене розбудив телефонний дзвінок друзів із Чернігівщини. Вони повідомили, що з території білорусі заходять московити. Заспокоївши спантеличену дружину, я рушив до Чорнобиля, звідкіля до білорусі рукою сягнути. Тоді я розумів, що росіяни рухатимуться з того боку, оскільки цим маршрутом можна дістатися Києва лише за кілька годин. Я згадував заяви лукашенка про те, що вони «за три години будуть на Хрещатику», тому сам хотів ознайомитися з тамтешньою ситуацією. Не знаю, хто може вірити цьому прихвосню путіна, але я завжди знав, що він нахабно бреше й лицемірить. І, як бачиш, я не помилився.
Згодом я повернувся додому, зібрав речовий мішок і поїхав до центру терукомплектування. За годину-півтори туди підтягнулися і мої бойові побратими по 90-му батальйону. Нас було чоловіків 10-12. Ми отримали зброю, і для всіх нас, як і для десятків тисяч українців, того дня почалося нове життя.
«Ми отримали зброю, і для всіх нас, як і для десятків тисяч українців, того дня почалося нове життя»
У ті лютневі дні російський вермахт просувався так стрімко, як і німецький влітку 1941-го. Адже протягом доби московські карателі пройшли 25-30 кілометрів. Чому? Я не стратег, але бачу головну причину в тому, що наші кордони, особливо українсько-білоруський, не були як слід захищені. Тому й довелося підривати мости, щоб якось пригальмувати просування цієї орди.
«У мене надмірно мілітарні погляди»
— Ти якось сказав, що в армії мають служити і чоловіки, і жінки, через що багато хто звинуватив тебе в надмірній мілітарності…
— Я і сьогодні так вважаю. Ба більше, ці «надмірно мілітарні погляди» стали ще більш мілітарними. Ти ж подивись, хто наші сусіди, довжина кордонів з якими сягає кількох тисяч кілометрів? Правильно: московія і білорусь. Зважаючи на це, наше становище не краще, ніж в Ізраїлю. В цій країні, яка десятки років була оточена ворожими силами, служать усі. Звісно, що нам цей досвід потрібно запозичувати з урахуванням своїх особливостей, але я впевнений, якщо громадянина чи громадянку, які відповідають вимогам щодо армійської служби, призивати до армії на 5-6 місяців кожні 2-3 роки і вчити воювати, нам тоді й сам дідько не буде страшним. Правда, за умови, що армія не перебуватиме в ролі падчерки, як це було впродовж десятиліть.
«Якщо громадянина чи громадянку, які відповідають вимогам щодо армійської служби, призивати до армії на 5-6 місяців кожні 2-3 роки і вчити воювати, нам тоді й сам дідько не буде страшним»
— До вигнання кацапні з Київщини ти виконував певні завдання в районі Чорнобиля та Київського водосховища. Що ти робив там зі своїми хлопцями?
— Ми партизанили, нагадуючи непроханим гостям, що тут їх ніхто не чекає. У подробиці не вдаватимусь, скажу лише, що ми трохи полоскотали росіянам нерви. Після перемоги видам мемуари (усміхається. — Авт.), в яких все і розповім…
— Сьогодні ти командир 206-го окремого батальйону, який входить до складу 241-ї окремої бригади ТрО. Розкажи про бойовий шлях.
— Ми воювали з рашистами на Миколаївщині, Херсонщині, Харківщині і кілька місяців обороняли Бахмут. Наші хлопці скрізь, у якому б регіоні не були, роблять велику справу, захищають рідну землю й ризикують власним життям. Але саме під Бахмутом було особливо гаряче. У буквальному розумінні цього слова. Саме під час оборони цього міста наш підрозділ зазнав найбільших втрат.
— Розкажи, будь ласка, чим займається особовий склад батальйону сьогодні?
— Нині разом з іншими формуваннями Збройних Сил, Національної гвардії ми маємо дати гідну відсіч при намаганні московитів зайти в Україну, мусимо не допустити просування в глиб нашої країни ворога бодай на кілька кілометрів. Ситуація, що була в лютому-березні минулого року, не повинна повторитись. І росіяни прекрасно це розуміють, адже сьогодні оборона на цьому напрямку не та, що була торік. Тому вони й не поспішають випробовувати свою долю.
— Скажи відверто: нині ситуація в українському війську краща, ніж у 2014-2015 роках? Маю на увазі забезпечення озброєнням, технікою, обмундируванням і харчуванням.
— Позитивні зрушення помітні й неозброєним оком. Починаючи з грудня 1991 року, коли українці проголосували за суверенітет, я не втомлювався повторювати, що найнадійніший гарант існування держави — її військо. Говорили про це й інші люди, але там, «на горі», їх не чули. За втрату «слуху» наших політиків сьогодні ми розплачуємось життями десятків тисяч українців, не кажучи вже про тисячі квадратів української землі. Відрадно усвідомлювати, що сьогодні чимало бізнес-структур, державних установ і громадських організацій допомагають українському війську протистояти лютому й підступному ворогові. Серед них чільне місце посідає і наше товариство.
«Ми — українці за духом і цінностями, а не тільки за паспортом»
— Чим займалися твої сьогоднішні підлеглі до 24 лютого 2022 року? Хто вони? Чи є серед них люди з бойовим досвідом, тобто колишні учасники АТО?
— Відсотків 20 особового складу брали участь в антитерористичній операції. Чим займалися до вторгнення? Працювали в різних сферах. Хто вони? Українці за духом і цінностями, а не тільки за паспортними даними. Серед них є як мобілізовані, так і ті, хто добровільно, не чекаючи повісток, попросився до війська. Наш підрозділ формувався в Києві, але служать у ньому представники практично з усіх регіонів.
— Твоя дружина провела в окупованій Катюжанці понад місяць. Окупанти, мабуть, знали, що її чоловік воював у ДАПі…
— Упродовж усього цього часу між нами не було телефонного зв’язку і я не знав, що і як з Танею, а вона не знала, що зі мною. Особисто в моїй голові різні думки роїлися, але я все ж сподівався на краще. І не помилився.
— Твоя дружина — етнічна росіянка, і я знаю, що з 2014 року ані ти, ані вона не підтримували ніяких зв’язків з її ріднею…
— Ми й сьогодні їх не підтримуємо. Про які стосунки можна говорити, коли ті люди схвалюють смерть тисяч українців, яких ще вчора величали братами? Сьогодні ми для них «нацисти». За всіх росіян так не скажу, але більшість з них навіть важко назвати народом. Це, як на мене, якесь напівдике плем’я, що сліпо вірить своєму фюреру.
«За всіх росіян так не скажу, але більшість з них навіть важко назвати народом. Це, як на мене, якесь напівдике плем’я, що сліпо вірить своєму фюреру».
— Тебе нагородили Почесною грамотою Верховної Ради України, яку ти отримав з рук заступника голови Київської обласної ради Тетяни Семенової…
— Це нагорода за мою громадську діяльність.
— Віталію, війна сильно змінює людину?
— Все залежить від людини. Але саме на війні проявляються її як найкращі якості, так і найгірші. Війна «просвічує» будь-кого краще, аніж найсучасніший діагностичний апарат.
