Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Кореспондент АрміяInform зустрівся з доктором історичних наук Сергієм Білоконем, який багато років досліджує страхітливі сторінки російсько-більшовицького терору, і попросив розповісти про історію Соловецького табору, умови утримання там «ворогів народу».
Інтерв’ю зі знаним вченим стало останнім у його житті: нещодавно Сергій Іванович після важкої недуги завершив свій земний шлях. Автор інтерв’ю висловлює щире співчуття рідним і близьким пана Сергія і просить кожного, хто прочитає цю пцублікацію, до якої по смерті вченого не внесено жодної правки, згадати Сергія Івановича — щиру і віддану Україні людину, яка стільки зробила для національного пробудження українців, «незлим тихим словом»
Соловецькі табори — «країна» мук і відчаю
— У далекому 1423 році монахи Савватій і Герман, не зустрівши тут жодної живої душі, заснували монастир, — розповідає Сергій Іванович. — Не думали й не гадали, що через 5 століть тут з’явиться Соловецький табір примусових робіт особливого призначення, а люди, які сюди потраплятимуть, рідко залишатимуться в живих.
— Чому цей архіпелаг перетворили в концтабір? Кому прийшла в голову така «геніальна ідея»? — запитую доктора історичних наук Сергія Білоконя, який багато років життя присвятив дослідженню найтрагічніших сторінок у нашій історії.
— Соловки — група островів, від яких до Полярного кола якихось 150 кілометрів: у тутешніх ярах сніг лежить аж до середини літа, а навколишнє море і влітку досить холодне, це все унеможливлює звідсіля втечу. Тому, напевно, монастир і обрали як в’язницю ще в сиву давнину, утримуючи тут і повстанців Степана Разіна! У різні часи на Соловках «перевиховувалися» і чимало українців. Зокрема, прихильні Івану Мазепі архимандрит Гедеон Одорський, лохвицький протоієрей Іван Рогачевський, останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський.
— Найбільше українців сюди потрапили, мабуть, після окупації України російсько-більшовицьким режимом?
— Звичайно. Зауважу, що і Соловецький, й інші концтабори були витворами більшовиків, які ще у квітні 1919 року видали декрет «Про табори примусових робіт», узаконивши впровадження табірної системи та примусової праці. Найвідомішим на теренах срср табором став Соловецький. Найбільше тут було українських селян. Особливо після так званого розкуркулення. Значний відсоток ув’язнених становили і колишні урядовці УНР, священники, представники старої інтелігенції, науковці й митці. Соловецьку фабрику смерті сучасники називали «радянським союзом у мініатюрі». В’язні в нелюдських умовах працювали на торфорозробках і лісозаготівлях, прокладали залізничні колії, будували Біломорсько-Балтійський канал. Власне, переважну більшість тих, хто потрапляв на Соловки, чекала загибель.
— Чи відомі випадки, коли невільникам вдавалося втікати?
— Незважаючи на доволі суворий клімат, про що я казав вище, у 20-х роках такі щасливчики все же були. Свідчення втікачів-українців зібрав і вже 1931 року видав у Варшаві Левко Чикаленко, який писав:
«Невільників призначають на тяжкі праці, на лісозаготівлю, на погрузку пароплавів та на виробництво цегли. Призначають на 10 чоловік чекіста з рушницею, і той веде на працю у ліс чи в другі місця. Увечері чекіст всіх не приводить: 2 або 3 чоловіка розстріляє, а решту приводить до чергового здавати. Той питає: «А де ж ще люди, що тільки цих привів?» Чекіст відповідає: «Втікали, то я постріляв». Черговий каже: «Жаль, що цих ще привів, і цим туди дорога, бо їх скоро не буде: дівати 66, їх стільки наплодилось на Україні, що стріляй кожен день по тисячі, то не вигубиш таких гадюк!».
— Олександр Солженіцин писав про тортури, яким піддавали тут в’язнів…
—У карцерах на Секірній горі були обладані «жердочки», сидячи на яких, в’язень не діставав підлоги. Треба було утримати рівновагу й не зірватись, інакше наглядачі арештанта лупцювали. Улітку в’язня ставили «на пеньки», себто голого під комарів. Або коняку запрягали в порожні голоблі, до яких прив’язували в’язня за ноги. Охоронець сідав верхи й гнав коня лісовою вирубкою, аж поки стогін і крики позаду скінчаться. Характерний випадок трапився на Поповому острові. Коли у 40-градусний мороз в’язні з п’ятого бараку за браком одягу відмовились іти на працю, чекісти їхній барак спалили. У вогні тоді загинуло майже 400 невільників.
Серед в’язнів було чимало відомих українців, зокрема, академіки Михайло Слабченко, Матвій Яворський, Степан Рудницький, професори Йосип Гермайзе та А. Барбар, політичний діяч та історик П. Христюк, письменники Євген Плужник, Олекса Слісаренко, Ґео Шкурупій, більшовицькі й совєтські діячі Микола Любченко, М. Полоз, О. Шумський. історик Матвій Яворський.
— Розстріли на Соловках часто траплялися?
— У рамках наймасовішої чистки від «антирадянських елементів», що заважали «побудові комунізму», з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року було розстріляно 1 111 в’язнів. Серед них — близько 300 українців. Зокрема, поет-неокласик Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, письменники Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний та багато інших видатних українців.
Як встановив російських дослідник Олександр Черкасов, смертників «готували» до страти у трьох кімнатах бараку на Медвежій Горі. У першій — звіряли прізвище і роздягали, у другій — зв’язували, у третій — лупили по голові дерев’яною «колотушкою», аби людина втратила свідомість. Далі вантажили на машини і по 40 душ перевозили в Сандармох. Напівживих людей скидали до великих ям, а член розстрільної бригади Михайло Матвєєв особисто стріляв кожному в голову. Так за кілька днів загинули 1111 соловецьких в’язнів.
У грудні 1937 — січні 1938 років було розстріляно ще 509 осіб, імовірно — на Ржевському полігоні Ленінградської області. Ще 198 осіб, переважно українців, розстріляли 17 лютого 1938 року. Місце розстрілу невідоме, проте дослідники вважають, що злочин був вчинений безпосередньо на території Соловецького архіпелагу. Досить проникливо й мудро написав про знищення цвіту української інтелігенції поет Богдан Кравців:
«Знищено безпощадно, викреслено з української літератури всю творчість неоклясиків, тих, що орієнтувалися на клясичні зразки минулого, що хотіли і змістом, і формою поставити українську поезію у світовому колі вільних і рівних.
Зліквідовано всіх, що так чи інакше орієнтувалися на Захід, на Европу, не бажаючи йти московськими путями: футуристів, символістів, як і всіх тих, що пробували дати що-небудь нового у формі чи в змісті, як Валеріян Поліщук, Сорока, Марко Вороний. Розстріляно або заслано — всіх тих, що мали будь-коли що-небудь спільного з Заходом, що побували там коротше чи довше, як, наприклад, Філянський, Микола Вороний, Клим Поліщук, Атаманюк, Бобинський, Загул, Кічура, Крушельницький, і навіть тих, що мали сміливість співпрацювати в закордонних українських журналах, як Марко Антіох-Вороний, Ладя Могилянська, з прозаїків Підмогильний та інші».
— Смертність серед в’язнів була виоскою?
— Лише за офіційними даними, заниженими в кілька разів, упродовж перших 10 років існування табору загинуло понад 7 тис. осіб. Дивуватися не варто: хворих тут практично не лікували. Та й перебували в’язні в нелюдських умовах.
— Сьогодні за бажанням на Соловки може потрапити будь-хто…
— Це стало можливим ще у 60-ті роки. З України першими прочанами до Соловків стали Леонід Коваленко та Наталя Кузякіна.
— Років 8-10 тому росіяни відзняли фільм під промовистою назвою «Соловки: правда і вигадки». Його автори стверджують, що історія цього табору «перекручена псевдоісториками, які паплюжать нашу минувшину», тобто російську…
— У сьогоднішній росії будь-який історик, який намагається «докопатися» до правди, є «брехуном, лицеміром, маніпулятором громадською думкою». З подібних звинувачень починалися і страшні сталінські репресії. кремль не бажає зізнатися, що це російсько-більшовицький режим з перших днів свого панування почав плодити концтабори, подаючи приклад і гітлеру, як саме потрібно вчиняти з своїм народом. Досить влучно змалював атмосферу, що панувала в таборі, письменник Іван Гришин-Грищук, який теж там побував:
«Соловецькі табори — країна мук і відчаю. Переважну більшість з тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У заплисьмявілих мурах монастиря, де колись ченці кадили фіміам покори Всевишньому, тепер фабрикували романтичну брехню про любов- ненависть і царство Боже на землі».
— Табір довго проіснував? Чи відомо, скільки українців пройшло через нього?
— Створений він був у жовтні 1919 року, а у листопаді 1939-го припинив своє існування як Соловецький табір особливого призначення. Скільки саме українців тут «перевиховувалося» — невідомо. Як ніхто точно не знає, скільки взагалі «ворогів народу» сюди запроторили і для скількох з них він став останнім прихистком.
