Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Коли невеличкий на зріст і зовсім юний з лиця вояк Максим вперше зайшов із побратимами у цю будівлю, він ледь не зомлів: обороняти свою землю від ворога доведеться у… школі! Йому тоді було двадцять – сам не так давно залишив шкільні стіни, і ось – на тобі, виявляється, у школі можна не лише навчатися, а й боронити її стіни, а через вікна – не тільки споглядати за шкільним подвір’ям та хмарами на обрії, а й – бити окупантів, що прийшли на твою землю!
Школа… Колись це дійсно була середня загальноосвітня школа. В її класах висіли портрети Великого Кобзаря та відомих вчених, а діти здобували знання й готувалися до дорослого життя, до того, щоб стати гідними громадянами своєї держави, України. У шкільних коридорах повсякчас царювали гамір і метушня, лунав дитячий сміх. А в спортзалі хлопчаки й дівчатка вчилися бігати й віджиматися, закидали м’яча у кільце чи перекидали його через сітку. Все було так, поки на українську землю не прийшла війна…
Сьогодні позиція, на якій несе бойову службу Максим Береза, – це той самий шкільний спортивний зал. Стіна, обернена вбік противника, зяє величезною дірою – певно, колись російський танк по школі відпрацював… Чи не посередині залу – купа книжок зі шкільної бібліотеки. Просто на підлозі! Мабуть, бойовики та «іхтамнєти» РОА грілися прямо тут, у спортзалі, спалюючи підручники й художні книжки, доки кілька років тому українські бійці не вибили їх зі школи, відкинувши далі.
Відтоді позиції російської окупаційної армії знаходяться за кілька сотень метрів від колишнього храму знань. Періодично дошкуляють українцям обстрілами. Та, останнім часом, на щастя, це, в основному, стрілецька зброя. Буває, звичайно, і міномети стріляють, і гранатомети різних систем, і великокаліберні кулемети. А надто – снайпери, вони останніми місяцями активізувалися всюди. Випускники російської снайперської школи вистежують українців удень та вночі. А звичайні обстріли трапляються здебільшого від заходу до світанку.
Максим Береза – звичайний український солдат, і від своїх побратимів відрізняється хіба що більш юним виглядом. Ну, і ще тим, що в складі підрозділу він воює ще з минулого літа, але він тут – у відрядженні. А це означає, що після ротації мусить повертатися до своєї частини, у штаті якої проходить військову службу за контрактом ось уже півтора роки. Ні, там, звичайно, непогано – ремонтний полк знаходиться на Великій Землі, у глибокому тилу. Та й до рідної домівки подільському хлопчині від Подільська недалеко. Але ж… Є два моменти: хлопець зріднився зі своїм військовим колективом і побратимами та хоче захищати Батьківщину зі зброєю в руках, а не просто крутити гайки!
Не минуло й двох років, як юний Максим залишив рідну Кам’яногірку, що в Іллінецькому районі Вінницької області, та пішов до війська. За три місяці строкової служби в навчальному центрі уклав контракт, тож після закінчення навчання з Десни був скерований до ремонтної частини, адже здобув фах механіка автомобільної техніки. Та в полку солдат пробув недовго – майже одразу він був відряджений до бойової бригади. Тож службу й бойове товариство солдат Береза пізнавав тут, на передовій. Тут він став справжнім чоловіком і познайомився з прекрасними людьми, патріотами своєї держави та професіоналами військової справи.
Тепер солдат хоче і після ротації залишитися у цьому військовому колективі, клопоче перед командуванням. Йдеться не про переведення з бойової бригади до тилового полку, а якраз навпаки! Тож командир і бойові побратими Максима, а ще більше він сам, щиро сподіваються на те, що він залишиться у своєму бойовому взводі.
Ну, а поки що його домівкою та його бойовим постом є ця розстріляна школа, де, здається, схлипують навіть шматки битої цегли між мокрими від дощу підручниками з рідної мови. Мова, географія, історія – всі ті підручники, що не так давно хлопець носив у портфелі, тепер він бачить на підлозі купою зрадженого та ображеного знання, і йому нестерпно боляче від цього. Тож Максим дужче стискає ложе автомата: більше таке повторитися не має!
