Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
105 років тому зі звільнення 17 квітня 1918 року від більшовиків міста Слов’янськ почалося визволення Донбасу Слов’янською групою Запорізького корпусу збройних сил УНР під командуванням Володимира Сікевича. Вже до кінця квітня 1918 року українські військові, яких хлібом-сіллю зустрічало місцеве населення, вийшли на кордон Української Народної Республіки й позначили межу території України державною символікою.
Яскраві епізоди стрімкого просування Слов’янської групи військ, що визволяла міста Донбасу від більшовиків, Володимир Сікевич зберіг у своїх спогадах. Вони видавались у Канаді з 1941 по 1951 роки під назвою «Сторінки із записної книжки».
У розділі «Лозова — Славянськ» Сікевич згадував, що червоні вояки поспішно відступали й масово здавалися в полон, бо абсолютно не розуміли, за що вони б’ються на цій землі. Більшовицькі ж командири, рятуючи власну шкуру, кидали своїх бійців напризволяще й чимдуж утікали до росії.
…Вся наша Слов’янська група перейшла в наступ. Як ворог побачив наші лави, з початку зупинився і обсипав нас кулеметним вогнем, а ще трохи — давай Боже ноги! Почали тікати і все своє майно на дорозі залишили. З гаслом «Слава Україні» наші козаки розвинули свої прапори і зайняли позиції ворога. Забрали яких три тисячі полонених, шістнадцять гармат, вісімнадцять кулеметів, один броневик. Всі полонені були з кавказького фронту і їхні мрії були лише їхати скорше домів. Вони абсолютно не знали, за що вони б’ються. Питався, чи немає між ними тих проводарів, з якими я по телефону говорив, то полонені сміялись, що їхні проводарі першими утікли і нікого не повідомили навіть! (Сікевич В. Сторінки із записної книжки. Б. м. (Вінніпег), 1945. Т. 3. С. 25).
Розвиваючи успіх, вже наступного дня після визволення Слов’янська, 18 квітня 1918 року, 1-й Запорізький піший полк імені гетьмана Петра Дорошенка звільнив від більшовиків Бахмут. На яскравій світлині квітня 1918 року зафіксовано момент вступу українських військ до міста — на баских конях, з вимпелами на піках, запорожці дефілюють міською площею.
Місцеві мешканці прихильно стрічали українських військових, вочевидь, сподіваючись знайти під їхнім захистом стабільну владу, спокій і прихисток у вирі війни. Володимир Сікевич згадував, що по дорозі через Краматорськ (тоді Краматорівка) місцеві робітники стрічали його із супутниками хлібом-сіллю:
Я поїхав за військом автом зараз за кіннотою. Близько полудня ми прийшли до Крематорівки. Робітники як не з любов’ю, то зі страху нової влади, стрінули нас з хлібом і сіллю, і піднесли кінноті український прапор з написом: «Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!» Сотник Ляхович під’їхав до них, прийняв цей стяг і передав хорунжому і сказав: «Ми з гордістю приймаємо ваше благословення і будемо все робити, щоб ваше бажання виконати і щоб по цілій Україні і скрізь заспівали радісну пісню: «Ще не вмерла Україна!» А це мусить бути, бо військо і робітництво — це непоборима сила. Слава вам і всім робітникам по цілій Україні, які є тої самої думки, що і ви» (Сікевич В. Сторінки із записної книжки. Т. 6. Едмонтон, 1949. С. 37).
Від Бахмута Слов’янська група наступала за трьома напрямками: на захід у бік Попасної, на південь на Юзівку та на південний захід — на Дебальцеве через Горлівку. Завершилось визволення Донбасу виходом на українсько-російський кордон на станції Колпаково — зараз це селище Ковпакове Антрацитівської міської громади Ровеньківського району Луганської області. Тоді вона позначала адміністративну межу між Катеринославською губернією та землями Області Війська Донського.
24 квітня 1918 року Володимир Сікевич телеграфував про вихід на лінію державного кордону генералові Олександру Натієву та вищому військово-політичному керівництву Української Народної Республіки. Окремо командувач Слов’янської групи Запорізького корпусу УНР зауважив, що його загони суттєво випередили німецьких союзників, які відстали від українських військових на відстань у два денних переходи.
Як тільки встановили телеграфічну лінію, я вислав телеграму до Військового Міністра, Голови Центральної Ради, Генерала Натієва і Симона Петлюри: «24 квітня, 1918 року, в 3-й годині 26 хвилин, війська славянської групи заняли станцію Колпаково, що на кордоні України і земель війська Дону, вигнали ворогів далеко за кордон. З того дня жовто-блакитний прапор на кордоні цих земель давав знати цілому світу, що український народ має свою державу вільною і незалежною. Слава українському народові, що скинув зі своєї матері кайдани, які вона носила триста років. Союзники наші у двох переходах за нами» — Отаман Сікевич. (Сікевич В. Сторінки із записної книжки. Б. м. (Вінніпег), 1945. Т. 3. С. 63).
Згадка про «дводенне відставання» німців не була випадковою. Важливою установкою українського командування була вимога випереджати німецькі війська й першими входити у визволені від більшовиків населені пункти. Це мало вагоме символічне значення, оскільки наочно доводило, що Донбас визволили саме українські війська.
Не менш важливим було рішення Володимира Сікевича зупинитись на кордоні й не продовжувати наступ на територію Області Війська Донського. Центральна Рада планувала налагодити дружні відносини з донськими козаками, які саме підняли повстання проти радянської влади. З огляду на це міркування отаман Сікевич, дочекавшись підходу німців, які прибули за два дні, пропустив їх уперед, а власні війська відвів у тил для несення гарнізонної служби.
… Ми дістали наказ від генерала Грекова дальше станції Колпаково не йти, бо то вже Донщина, а нам чужих земель непотрібно! Ми виступили на призначені місця: Дорошенківці — в Бахмут; Гайдамаки — в Слов’янськ і Микитівку; Богданівці — в Дебальцеве; а панцерники — в Крематорівку. Мій штаб розташувався у Микитівці. Цим ми закінчили наше перше завдання. (Сікевич В. Сторінки із записної книжки. Б. м. (Вінніпег), 1945. Т. 3. С. 64).
Яскравим актом завершення переможного українського контрнаступу на сході у квітні 1918 року стало урочисте облаштування українського державного кордону. Володимир Сікевич не приховував щирого захоплення, пишучи про те, як козаки піднесено позначили межу України державною символікою і заспівали національний гімн.
Зараз, як тільки я вислав ці телеграми, я пішов на наш кордон. Там були вже всі війська групи, що приїхали зо мною, прийшов і наш пан-отець. Козаки принесли два високих стовпи, вималювали їх на жовто-блакитну фарбу, яку знайшли на станції, на кожному з двох боків намалювали тризуб, а під ним написали: У. Н. Р., а до стовбів прибили патики з нашим рідним державним прапором! Священик відслужив молебен, окропив святою водою прапори. Коли козаки піднесли до гори стовпи і закопали в землю, музика заграла наш гімн, гармати дали салют, а козаки крикнули могуче: «Слава!» Це було таке свято для нашого війська, що його зможе зрозуміти лише той, для кого Україна дорожче життя! (Сікевич В. Сторінки із записної книжки. Б. м. (Вінніпег), 1945. Т. 3. С. 64).
Пам’ять про переможний дух звитяжців великого визвольного походу на Донбас у квітні 1918 року, збережена на сторінках української історії, надихає нинішніх захисників України.
читайте також:
Це саме той випадок, коли цілком справедливим буде твердження, що українські воїни вже повторили подвиг своїх предків та історичних попередників, визволивши від російських окупантів Харківщину і правобережну Херсонщину. І, поза будь-яким сумнівом, зроблять це ще раз, звільнивши від рашистських загарбників захоплений ними Донбас та інші тимчасово окуповані території України.
