Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
– Ще під час подій на Майдані розумів, що вирішується доля України, – пригадує старшина Олександр Великий з Горішніх Плавнів. – А коли загинув прикордонник із нашого міста, якого я добре знав, усвідомив: розпочалося вторгнення. Я не став вдома чекати на повістку, тож у березні прийшов із друзями до військкомату. Мав досвід строкової служби в десантних військах, був заступником командира взводу, командиром бойової машини. Але не був готовий до того, що деякі українці вийшли перекривати дорогу, скандуючи лозунги проросійської пропаганди про фашистів.
Красний Лиман, Краматорськ, Слов’янськ Вуглегірськ, Дебальцеве, Жданівка, Нижня Кринка… Увесь шлях 2014 року командир бойової машини 25-ї бригади старшина Олександр Великий пройшов разом зі своєю бригадою.
– Перший для мене бій зав’язався біля Амвросіївки. Отримали завдання захопити блокпост. Працювали тихо, стріляти було не можна. Трохи згодом уперше потрапив під обстріл «Градами». Тоді добре зрозумів, що це – справжня війна і ворог налаштований знищувати не тільки військових, а й мирних мешканців…
Свій перший орден «За мужність» Олександр отримав у серпні 2014-го, другий – у грудні 2015 року. Хвалитися нагородами не хоче, каже, що просто виконував свій обов’язок із захисту Батьківщини.
– «За мужність» ІІІ ступеня отримав за звільнення Вуглегірська. Спочатку наша група взяла блокпост на підступах до містечка. Увійшли до населеного пункту, і тут по хлопцях із п’ятиповерхівки почали працювати снайпери та гатити із РПГ. Цю вогневу позицію я вирахував та знищив. Другий орден отримав за збитий російський безпілотник, за яким ми полювали кілька діб.
Як зізнається чоловік, найстрашнішим для нього на війні були танкові обстріли.
– Від пострілу танка до прильоту – дві секунди. Ти не встигаєш ні зорієнтуватися, що робити далі, ні сховатися, ні помолитися. Головне – впасти й перечекати. Той, хто починав тікати, одразу ставали 300- чи 200-сотими. Ніколи цього не забуду… Як взагалі вижив, не знаю, – розмірковує чоловік, – мабуть, то молитви дружини оберігали.
Але не тільки молитви дружини оберігали Олександра Великого. 10-річна донька одразу зрозуміла, що тато не просто поїхав у відрядження, – він вирушив їх захищати, ризикуючи власним життям, тому ніколи не капризувала та у всьому допомагали мамі. І за час війни донечка стала вже зовсім дорослою. Нині вона не лише пишається татом ‒ Ілона мріє вступити до військового ліцею, аби, як і батько, стати на захист України.
