Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
До АрміяInform надійшов лист від учасника Другої світової війни, ветерана праці Івана Івченка. У своєму зверненні 92-річний чоловік попросив передати йому видання «30 війн із Zаклятим сусідом» — проєкту, започаткованого АрміяInform минулого року.
«Тема видання болюча для України і для мене особисто. Я дуже вдячний автору за його працю. Видання здійснено накладом усього 3000 примірників — лише для армії та бібліотек. Тому я прошу Вас як виняток вислати мені один екземпляр», — ішлось у листі.
Не вагаючись, ми вирішили завітати до нашого читача та поговорити про його життя й важливість знань з історії у теперішній час.
читайте також:
«На 93-му році життя я вирішив перейти на українську мову»
Наша розмова розпочалась зі спогадів… Чоловік родом із Шевченківського краю — Черкащини. Пригадуючи свої молоді роки: школу, технікум, виш — він час від часу перепрошує за те, що говорить із росіянізмами.
— Усе українське було зросійщене в ті часи. російську нам прищеплювали ще з дитинства. Я вчився в Кирилівці на батьківщині Тараса Шевченка. І там вчитель з російської мови отримував зарплатню більшу, ніж вчитель з української мови. І от на 93-му році свого життя я вирішив перейти з дочкою на українську мову, — говорить Іван Прохорович.
За чашечкою чаю він розповів нам про любов до книжок. У своєму читацькому арсеналі має багацько історичних збірок різних поколінь. А щочетверга він приходить у кіоск, щоб придбати знайому вже десятки років газету «Україна молода». Саме в ній дізнався про дайджест «30 війн із Zаклятим сусідом».
— Це для мене перша історична пам’ять як для націонал-патріота, — з гордістю каже чоловік. — Відтепер вона буде доповнювати мою колекцію на поличках домашньої бібліотеки.
«У школі не було історії України, все — про срср»
На запитання «Яка у вас улюблена книга?», йому відповісти важко. Пригодницькі романи та фантастику він прочитав ще в молодому віці. Книги в такому жанрі давав почитати дід Данило. У школі в той час були книжки лише про соціалістичний реалізм та комуністичну ідею. Історію України вони взагалі не вивчали…
— У школі не було історії України, все було про срср. В дитинстві в нас забрали історію нашої рідної країни, тому зараз я надолужую все те, чого не міг дізнатися тоді. Коли путін каже, що немає такої нації, як українці й держави, як Україна, я з упевненістю можу відповісти, що наша нація вже була, коли вони ще там у болоті кумкали разом із жабами в цій московії. Тому зараз для мене саме історія Україні на першому місці, — запевняє Іван Прохорович.
«У душі я — націонал-патріот»
Чоловіку довелося багато пережити за своє життя: два голодомори та війну… Під час Другої світової його селище Тальнівського району Черкаської області звільнили в 1944 році.
— Ще воювати потрібно було… На нашому кутку жодного чоловіка не було, лише одні жінки. Тому ми, 15-річні хлопці, вирощували пшеницю, потім мололи борошно, пекли хліб, а з нього сушили сухарі, які потім відправляли на фронт. Так і годували армію, — згадує дідусь.
Його батько також воював, але загинув в Угорщині, не доживши до перемоги всього місяць. Залишилась лише пам’ять та фотографія братської могили, де викарбувано прізвище та ім’я «Івченко Прохор Кирилович».
Тоді влада не дозволяла перетинати кордон, тому він так і не відвідав могили свого батька. Іван Прохорович ніколи не думав, що побачить ще одну війну…
— Тоді перший тост був на українському застіллі, щоб не було більше війни. А вона знову прийшла, — із сумом промовляє Іван Прохорович.
Зараз чоловік радіє щоразу, коли чує про успіхи нашого українського ППО. Тому що ця професія йому дуже знайома. Сам навчався в Київському вищому інженерному радіотехнічному училищі ППО. Усміхаючись каже, що позбивав би ті кляті ракети, але вік уже не той.
— В армію пішов після технікуму в 1950 році й потрапив в окремий зенітно-артилерійський полк. Потім вступив у київське училище ППО й закінчив його серед 10 найкращих випускників. Був командиром навчальної групи й у душі — націонал-патріотом. Та й узагалі я скажу, що на українцях уся армія трималась. Але в армії я був недовго, до 1961 року, й у званні старшого лейтенанта звільнився за станом здоров’я. Зараз єдине, що прошу в Бога — дожити до перемоги, — каже Іван Прохорович.
P.S. Іван Прохорович — приклад справжнього свідомого українця. Йому пішов 93-й рік, а він і досі вивчає українську історію. Ми різні покоління, але мета в нас одна — перемога, квітуча Україна і щоб московія втопилась у своєму жаб’ячому болоті…
Фото Валентини Вілюри
