Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
У заголовок винесена назва книги, яку написав артилерист-доброволець 44-ї окремої артилерійської бригади кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня Петро Солтис після першого року перебування на війні. Книгу можна назвати й щоденником, який охоплює період з вересня 2014-го до вересня 2015 року.
Адже кожен день чоловік занотовував до блокнота все, що відбувалося навколо. Записував також власні враження та думки. Автор у подробицях розповідає про навчання та підготовку дивізіону до участі в бойових діях, про переживання, відношення до війни та емоційний стан бійців.
Петро Солтис народився в Євпаторії, але матері не підійшов тамтешній клімат і довелось перебратись на Рівненщину у Здолбунів.
До речі, солтисом у середньовіччі йменували голову села або селища в Середній та Східній Європі. Завдання солтиса було керувати своїм селом та збирати податки для короля.У селах Західної України, яка входила у 1923–1939 роках до складу Польщі, солтис був керівником адміністрації і територіального самоврядування на території сільської громади.
Можливо, Петру з його твердим, вимогливим і непоступливим характером доречно було б й очолювати якусь громаду, та він обрав професію вчителя фізики і математики.
— Але за спеціальністю майже не працював, — наголошує Петро Олегович. — Уже після закінчення навчального закладу я зрозумів, що лібералізація відносин між вчителем і учнем не для мене. Я навчався у педагогів, які сповідували якщо не залізну дисципліну й порядок, то дуже близько до того. Прогнозуючи можливі конфлікти, я покинув школу, хоча викладацькою діяльністю в подальшому все ж займався.
А перше робоче місце в Петра було в барі, хоча кар’єра бармена наприкінці 80-х тривала недовго. Потім були спроби знайти себе в малому бізнесі. А перед російсько-українською війною тривалий час викладав у приватній «Школі бізнесу Сергія Стрілецького».
— У 2014 році в мене, як й в усіх українців, рашисти вкрали мій улюблений Крим, — продовжує розповідь Солтис. — Я доволі гостро це сприйняв, тому що це і моя мала батьківщина, і курорт, куди я часто навідувався. Було бажання одразу йти на війну, довго з дружиною дискутували з цього приводу, і мені її вдалося переконати.
Строкову службу Петро проходив оператором-обчислювачем самохідної гаубиці «Мста-С». Тому коли почала формуватися 44-та артилерійська бригада, добровольцю у військкоматі запропонували посаду головного оператора-обчислювача дивізіону. Через дефіцит фахівців Солтис був тривалий час одним обчислювачем на весь дивізіон.
— А коли почали вести щоденник? — запитую співрозмовника.
— З першого дня перебування в дивізіоні, — відповідає Петро Олегович. — Справа в тому, що мої діди воювали у Другій світовій війні: батько матері воював у Ковпака, вітчима – в УПА, а рідний брат моєї бабці брав участь ще й у двох гулагівських повстаннях. На превеликий жаль, жодний з них не залишив по собі якихось спогадів. Дід Пилип неодноразово повторював фразу: «Я би багато розповів, але історія про це мовчить». Так ось я не захотів, аби історія «мовчала». Йдучи на війну, я добре розумів, що повернутись з війни живим шансів 50 на 50, тому хотів залишити по собі для сім’ї, для своїх дітей якусь згадку про те, як я себе вів у бойових умовах, захищаючи нашу країну, про моє бачення боротьби з підступним окупантом.
Книга Петра Солтиса починається з дуже щемного і зворушливого епізоду розставання з родиною:
«Звечора ми зібрали з дружиною найнеобхідніші речі, а потім тільки говорили й говорили, щоб, можливо, сказати те, що не було сказано раніше за шістнадцять років подружнього життя. За цими розмовами і застав нас літній погожий ранок. Упорядкований спосіб життя канув у провалля війни. Останні настанови дітям і дружині застрягали клубком у горлі. Мій погляд перетинався з поглядами Раї та доньки Марійки. І розуміння того, що вони відчувають те саме, ще більше краяло серце. А погляд меншої Софійки, чистий і наївний, просто «валив» з ніг. Було видно, що дитина не розуміє, куди й навіщо від’їжджає тато. Не відпускала думка, що вчиняю перед сім’єю злочин: дружина з дитинства жила без батька й розуміла, що така доля може спіткати наших дітей. Але рішення прийнято…» .
Згодом, коли фронтовий щоденник наповнювався новими й новими дописами, Петро Солтис зрозумів, що ті реалії, в яких він перебував разом з побратимами, повинні бути доступними для багатьох співвітчизників. Деякі епізоди описані з притаманною добровольцю відвертістю і гостротою. Але дорікнути автору важко, адже все це пережито ним особисто і подано без купюр. І в цьому цінність «записок артилериста». Книга Солтиса, без перебільшення, є не лише історією його 370 діб у камуфляжі, а й часткою історії України, яку він досі захищає від окупанта.
— Чимало добровольців нашої бригади залишились у 15-му році на контракт, — пригадує Петро Олегович. — Багато з них воюють й до сьогодні. На жаль, дехто з побратимів, яких я згадую у книзі, загинули. Був такий прекрасний розумний командир гармати третього дивізіону Іван Тарасюк, який воював з 14-го року і загинув 2 березня минулого року на Чонгарі.
Для самого Солтиса широкомасштабне вторгнення рашистів не стало великою несподіванкою. Тривожна валіза була укомплектована, дружина без зайвих розпитувань розуміла чоловіка і лише чекала на конкретну дату його від’їзду на війну.
— Звичайно, хотів потрапити в 44-у бригаду, де в мене було багато побратимів, і де я почувався комфортно у всіх відношеннях, — розповідає Петро Олегович. — Але не склалося. Зате склалося з колишнім командиром нашого дивізіону підполковником Віктором Васильовичем Юшком. У двадцятих числах лютого минулого року він якраз формував батальйон територіальної оборони Києва. На той час для ворога головною метою була наша столиця. Я без вагань відгукнувся на пропозицію поповнити склад батальйону і бути поруч з командиром, якого знав і якого поважаю. 26 лютого о 6-й ранку я вже був у батальйоні. Посада відповідальна і намагаюсь відповідально виконувати свої обов’язки.
Звичайно, зайшла мова й про творчість. За словами співрозмовника, від формату щоденника він відмовився. А от світлі, талановиті й унікальні особистості, які зібралися в батальйоні, заслуговують на увагу.
— Є про кого писати, і є про що писати, — говорить Солтис. — Можливо, ще рано говорити, але націлений на якусь художньо-публіцистичну книгу. Історія мого перебування в когорті захисників триває.
