Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Спілка учасників, ветеранів, інвалідів АТО та бойових дій СУВІАТО, мабуть, одна з найчисленніших і найпотужніших ветеранських організацій в Україні, яка має осередки в десятках міст. Унікальність спілки передусім у тому, що вона переважно займалася створенням і розвитком ветеранських бізнесів, перенавчанням та працевлаштуванням ветеранів, їх соціальною адаптацією. Цим вона яскраво вирізнялася посеред збіжних організацій, які існували й втілювали в життя свої проєкти виключно за державні й так звані грантові кошти.
Буквально в перші два дні з початку широкомасштабної навали росіян дев’яносто відсотків членів організації, навіть інваліди війни, вже билися з окупантами на Київщині. Про те, як сьогодні воюють їхні чоловіки та жінки, про діяльність спілки в умовах війни, кореспондент АрміяInform мав розмову з членами ядра СУВІАТО Ольгою Харкіною й Тетяною Скрипаченко.
Передусім зауважу, що розмова наша була дуже довгою. Дівчата, відповідаючи на запитання, доповнювали одна одну розповідями про якісь епізоди чи людей, деталі та спогади. Тому їхні відповіді автор не персоніфікував, поєднавши у єдине ціле.
— Олю, Таню, на мою думку, ваша спілка унікальна навіть через тих людей, які до неї входять, позаяк особисто знайомий з багатьма з них. Тому мене дуже цікавить, як ви зустріли велику війну.
— Мовби військова частина. Ви знаєте нашого керівника Юрія Білоконя, його спроможності. Юра, маючи власні непересічні джерела інформації, попередив усіх, що незабаром почнеться велика війна, ще на початку лютого. Й ми негайно розпочали евакуацію документів, архівів, списків та анкет членів СУВІАТО та пов’язаних зі спілкою волонтерів. Документи були вивезені та надійно сховані — тому що вони після Перемоги ще знадобляться, а дістатися ворогові вони просто не могли, бо містили відомості про сотні патріотів – учасників війни та їхні сім’ї.
— 24 лютого, п’ята ранку, вже летять і вибухають ракети…
— По дзвінку у дворі нашого офісу протягом кількох годин збирається ядро й увесь київський осередок спілки за окремим списком, з нашими молодими волонтерами включно. Молодняк, багатьох жінок і немобільних ветеранів розсадили по бусиках та відправили до Львова, Житомира й Вінниці. Всі були завчасно проінструктовані й достеменно знали, що і як там мають робити в умовах війни.
Дев’яносто відсотків інших членів спілки — ветеранів АТО/ООС — рушили до центрів комплектування й соціальної підтримки. У бої наші хлопці та дівчата вступили буквально в перші дні навали, на Київщині. Всі вони потрапили до лав ЗСУ, дуже багато — у підрозділи Сил спеціальних операцій. Серед спецпризначенців опинилося дуже багато хлопців. Навіть лялькар Сергій Бондар, який дивом приховав свою інвалідність, його ви знаєте, бо писали про цього майстра. В добровольче формування увійшла тільки наша київська юристка, воювати вона почала у відродженій «Карпатській Січі». Але зараз і вона в ЗСУ, останнього разу ми з нею зустрічалися в щойно звільненому Лимані.
— Навіть не сумніваюсь, що люди поїхали в евакуацію та пішли до центрів комплектування не з пустими руками…
— Усі члени спілки мали як мінімум повністю споряджені «тривожні рюкзаки». Юра Білоконь напередодні проводив щось на кшталт стройових оглядів — щоб там були запасне взуття, аптечки, мінімальний продуктовий набір, змінна білизна тощо. Усе інше завантажили в бусики, водії яких потім повернулися до Києва й також подалися воювати.
— Подібно діяли й ваші осередки та філії в інших містах?
— Звичайно. Документація була захована, евакуація з небезпечних місць проведена. Наприклад, голова осередку Станиці Луганської Світлана Свєтікова вивозила звідти дорослих і дітей уже під обстрілами. Ну і, звичайно, всі спроможні тримати зброю в руках чоловіки й немало жінок призвалися до підрозділів Сил оборони та пішли воювати. Приміром, голова нашого чернігівського осередку Сергій зараз б’є рашиків уже на посаді заступника командира батальйону, хоча розпочинав велику війну зі взводного. Ліза з київського обласного осередку воює мінометницею. До речі, ми для її мінометного розрахунку зараз збираємо гроші на позашляховик.
— Тобто СУВІАТО не припинила своєї діяльності?
— Ще б пак, не дочекаються! У Києві нас залишилося дуже мало, ми потрібні для координації дій та зв’язку між усіма членами спілки, які волонтерять в інших містах, у тому числі евакуйовані нами люди. Всі ми допомагаємо підрозділам, у яких воюють наші хлопці та дівчата. На початку нашестя їм потрібно було буквально все, аж до шкарпеток включно. Але тепер Сили оборони мають гарне забезпечення. Й нині ми займаємося постачанням переважно цінних речей: денних та нічних оптичних прицілів, тепловізорів, коліматорів, дронів, потужних зарядних пристроїв тощо. На жаль, спроможності наші, передусім фінансові, впали в рази, позаяк майже всі наші на фронті. Але ми якось із Божою поміччю викручуємося й знаходимо кошти навіть на автівки. На першій машині швидкої допомоги, яку ми передали бригаді імені Чорних Запорожців, як ми взнали від їхніх медиків, уже було евакуйовано більше як чотириста поранених.
— Як ви доправляєте все це у фронтові підрозділи?
— Особливо цінні речі й автівки доставляємо на лінію фронту самі, все інше відправляємо «Новою поштою». Остання наша поїздка була в лютому. Спочатку планували лише доставлення роті Чорних Запорожців, у якій воює Вітя Яцюта, наш незмінний у мирному житті чемпіон з боулінгу. Ще мали перегнати другу машину швидкої допомоги під Авдіївку. Везли дефіцитні медикаменти, медичні ноші, зарядні пристрої, генератори, тепловізори. Але в результаті об’їхали 12 точок, передали іншим підрозділам купу потрібного майна із забитих під зав’язку бусика та «санітарки». Чому але? Бо буквально напередодні рейсу отримали замовлення від інших підрозділів. Розпочинали ми з точкової допомоги окремим членам нашої спілки, але нині нам уже вдається охоплювати допомогою кільканадцять батальйонів і рот.
— Де саме передаєте майно в підрозділи?
— Спочатку ми це робили в тилах. Проте зараз почали завозити й на позиції, коли хлопці не мають транспорту, щоб нас зустріти далі від передової. Але вони нам це дозволяють лише тоді, коли впевнені, що за будь-яку ціну збережуть наші життя. Описують маршрут, кажуть, де треба зупинитися й сховати автівку. Потім пішки виходять назустріч й проводять до себе. Так було й останнього разу, окрім Бахмута. Хлопці Віті Яцюти зустріли нас далеко від міста — й ми наслухалися від них про битву за Бахмут такого, що серце розривалося від болю.
— Знаю, що ви не з лякливих. Але ж нічого не боїться тільки ідіот. Страшно часто бувало?
— Бувало. Приїжджаємо, наприклад, на КСП батальйону, а навколо все гримить та рветься. Кому таке не буде лячним? Починаємо розвантажуватися, передавати речі, й спостерігаємо: якщо хлопці незворушно курять — і ми спокійні. А якщо починали нас гнати — бігцем у підвали бігли!
— Були випадки, які вас особливо вразили?
— Є такі приклади, що просто за душу беруть. Хоч би в цю поїздку. Ми чітко знаємо, що анічого зайвого в нас не попросять, тільки вкрай необхідне. Цього разу один із підрозділів попросив дістати 10 медичних нош. І тут же нам дзвонять з іншого батальйону, просять те саме. Білоконь першому з медиків передзвонює й каже, що стільки ж нош потрібно їхнім побратимам там-то і там-то, але ми маємо лише 11 штук. Давайте, мовляв, ви поділитеся. Так той медик, взнавши, про який підрозділ іде мова — а він воює в самому пеклі — взагалі відмовився від заявки, сказав, що там ноші потрібніші. І таких прикладів вистачає. Руслан, наш член спілки, який тепер командує на фронті інженерно-саперним підрозділом, під час цієї поїздки віддав на потреби інших 10 ящиків тушкованки. Сказав, що забезпечення в них на висоті, може поділитися.
— Тепер, дівчата, важке запитання. Чи є серед членів спілки на фронті загиблі?
— Їх, на жаль, не мало. Перша наша велика втрата була на самому початку нашестя, під Києвом. Загинула ціла група з одинадцяти спецпризначенців, яка складалася виключно з членів СУВІАТО. Командира звали Ігор. Вони загинули в нерівному бою. Ще одна велика втрата спілки — це коли загинула під Бахмутом від удару двох ракет група протитанкістів, якою командував син нашого керівника, Дмитро Білоконь. З Дмитром ми бачилися буквально за кілька годин до його загибелі. У нього якраз був день народження. Він, розстаючись, сміявся: у мене, мовляв, «днюха», а мені замість того, щоб тортика з побратимами десь у тилу з’їсти, зараз треба їхати в саме пекло. Він загинув, реально рятуючи побратимів після прильоту першої з ракет (про це буде окрема історія. — Авт.).
— Дякую!
Фото автора й з архівів Ольги й Тетяни
