Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Ранок 24 лютого минулого року для Владислава, тоді командира взводу однієї із окремих гірсько-штурмових бригад, розпочався із перегляду стрічки новин.
— Я почав піднімати хлопців і приводити підрозділ у бойову готовність. Ми тоді були на навчаннях на одному із полігонів Дніпропетровщини. Пам’ятаю, як спочатку дехто не вірив, що почалось широкомасштабне вторгнення, казали, що це фейки. Але вже на шикуванні, побачивши над головами перші ракети, усі усвідомили, що війна почалась. І вже 5 березня ми прийняли свій перший бій…
Династія військових
Вибору, ким стати в дорослому житті, у львів’янина Владислава практично не було. Чотири покоління чоловіків у його родині присвятили себе службі у війську. Тож приклад батька і дідуся мав вирішальне значення. Хоча, жартує Влад, були моменти, коли він бачив себе далекобійником, таксистом або кимось іще. Але ці фантазії тривали пару днів і безслідно минали. А вдягнути військовий однострій — то була мрія серйозна та назавжди.
— Ось так львівський батяр (львівський сленг — означає дивак, нетривіальна особистість. — Авт.) і став курсантом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, — усміхається офіцер. — Тільки якщо дідусь та тато були замполітами, то я обрав кардинально інший фах — бойове застосування піхоти.
Для проходження служби Владислав обрав одну із гірсько-штурмових бригад. Розповідає, що вибір був усвідомленим. Ще курсантом хлопець вивчав бойовий шлях різних підрозділів. І саме ця бригада, яка від перших днів російсько-української війни виконувала завдання на передових рубежах, найбільше вразила юнака. Прикладом для наслідування та великим авторитетом для нього став і один із командирів — Герой України Сергій Собко.
У 2021 році, за пару місяців після випуску із академії, Владислав вирушив у район проведення ООС на Маріупольський напрямок.
— Звісно, порівнювати тодішню війну із теперішньою сенсу немає. Але і в той час були моменти загострення. Ми завжди давали адекватну відповідь на всі дії противника. Пам’ятаю, як під час зміни позиції для спостереження був поранений мій побратим, його зняв снайпер. Хлопцеві пощастило, що він швидко зреагував, і зачепило тільки м’які тканини. Зараз він зі мною в строю і виконує завдання.
А потім почалась велика війна. Перший бій взвод під командуванням Владислава прийняв 5 березня поблизу населеного пункту Кінські Роздори на Запоріжжі. Тоді воїни зайняли позиції та готувались до кругової оборони. Мали завдання відсікати колони противника, що наступали.
— Ворог мав перевагу і в живій силі, і в техніці. Коли ми зайняли бойові позиції, старший командир довів обстановку, зазначивши, що нас беруть в оточення. Мій на той час командир роти, аби зберегти життя та здоров’я людей, ухвалив рішення вивести підрозділ. Почали згортатись, зробили відкат. І в той момент до нас на позицію заскочили хлопці з іншої роти, які тільки вийшли з оточення. Вони, щойно після бою, ще не до кінця розуміли, що відбувається. Тому сталось так, що ми відійшли, а вони лишились на позиції, хоча їм кричали відходити. Я побіг назад, аби їх забрати. По нас почав працювати ворожий танк. На щастя, всім вдалось вийти.
Владислав зазначає, що під час перших боїв було страшно, тому він завжди говорить і своїм підлеглим, і знайомим: не боїться або мертвий, або дурінь. Але страх із часом відступає на задній план.
— Звичайно, було одразу страшно. Але потім з’являється азарт до своєї роботи і бажання виконати завдання якнайкраще. А для цього потрібно постійно тренуватись, що ми і робимо, коли маємо змогу, — говорить комроти.
«Гуляйполе ми втримали»
Перший контактний бій піхотинці провели під Гуляйполем. Підрозділ тримав центральну дорогу, контролюючи в’їзд в місто з населеного пункту Дорожнянка. Результатом протистояння стала стабілізація лінії зіткнення на тій ділянці фронту.
— Якраз до нас на підкріплення під’їхали десантники. Ми тільки входили з ними у взаємодію, як ворог розстріляв наші позиції і почав гатити по околицях міста. Окупанти рухалися через поля колонами в населений пункт. Попереду ворожої піхоти — два танки та дві БМП, одну з яких знищили. Танки таки зайшли в місто. Ми вступили в бій, відпрацювали з РПГ і змусили їх відкотитись. Місто ми втримали.
Перших серйозних втрат рота Владислава зазнала у боях на Донеччині. Одним із завдань біля села Новокостянтинівка було відновити передній край та повернути втрачені позиції.
— Мої хлопці із завданням впорались, але, на жаль, не обійшлось без загиблих і поранених. Після цього нас перекинули у ще більш гаряче місце — на КП «Майорськ» неподалік селища Озарянівка, що зараз є окупованим. вступили в зустрічний бій, зазнали втрат. Провівши евакуацію поранених, відійшли і далі виконували завдання тими силами, що залишились.
Найкращий День народження
А вже згодом Владислав опинився на Херсонщині, де святкував 1 жовтня найкращий у своєму житті День народження. Тоді українські Сили оборони розпочали контрнаступ.
— Гарний був день народження, із вогником. Ми просувались в другому ешелоні, після цього отримали завдання блокувати село Українка до підходу основних сил на проведення зачистки. Вступили у вогневе зіткнення з противником, чекали на підмогу, якої, на жаль, не дочекались, натомість потрапили під обстріл з «Урагану».
Розповідаючи про бої, які вів його підрозділ, Влад щоразу згадує про втрати. Одразу видно, що молодому командирові найбільше болить, коли його побратими гинуть чи зазнають поранень.
— Моя основна мета — виконати поставлене завдання та зберегти здоров’я й життя моїх людей. Я відповідаю за кожного свого підлеглого, за їхню бойову готовність та навченість. Тому ми постійно, коли маємо вільну хвилину, навчаємось, відточуємо професійні навички, тренуємось злагоджено діяти в команді. Проти нас діє серйозний ворог, і чим краще ми підготуємось, тим ефективніше ми знищуватимемо противника.
російських загарбників Владислав поділяє на дві категорії. Перші — це типові рашисти з регулярної армії рф. Вони мають страх, невпевненість, вони губляться, можуть, якщо щось не виходить, відкочуватись, міняти тактику, тікати. Друга категорія — «вагнерівці», так зване м’ясо, яким просто закидають передові позиції українців. Як говорить офіцер, таке відчуття, що вони всі вживають психотропні препарати.
— Але незалежно від того, до якої із цих категорій належить окупант, його треба знищувати. І ми це робимо і будемо робити. За нашими спинами — родини, друзі, рідна земля. І наш обов’язок їх захистити. Саме любов до Батьківщини стала визначальним чинником для мене у виборі професії, і саме гордість за моїх предків і сучасників надає мені сили боротись за Україну.
читайте також:
Фото авторів
