Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Війна малює епізоди жахливих сцен. Якими запам’ятались перші дні широкомасштабного вторгнення юним українцям?
«На одному з блокпостів я на гітарі заграла гімн. Військові підхопили мелодію і стали співати. Це було дуже зворушливо…»
Анастасія Б., 17 років, м. Київ:
«24 лютого… О 5 ранку мене розбудила мама зі словами: «Прокидайся, війна почалась». Ми стали збирати речі. Потрібно було заправити машину – дорога мала бути складною.
«24 лютого мене розбудила мама зі словами: «Прокидайся, війна почалась»
Маршрут був вже продуманий – вирішили їхати по Житомирській трасі. Півтори години ми простояли на заправці у черзі. Мамі зателефонували друзі та сказали не їхати тією дорогою, тож ми змінили маршрут. Уже за 15 годин ми були на Львівщині… Згодом дізнались, що ті, хто обрав перший шлях, провели в дорозі декілька діб.
Ми оселилися в місті Стрий. Плели сітки, готували їсти військовим. Мама вмовляла мене виїхати за кордон, але я відмовилась: «Я народилася в Україні, в Україні й помру».
«Я сказала мамі: «Я народилася в Україні, в Україні й помру»
У середині березня ми вирушили до бабусі на Чернігівщину, не усвідомлюючи, що відбувається на той час на півночі України. Дорога була морально тяжкою – навкруги були сліди «руського міра»…
Ніколи не забуду епізод, який трапився зі мною на одному з блокпостів. Нас зупинили наші військові, аби перевірити машину. Ми довго чекали. Я взяла в руки гітару і заграла Гімн України… Вже за мить всі військові підхопили мелодію і залунали тихі, але такі проникливі слова: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля. Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…»
Це єднання я не забуду ніколи …»
«Чую – гул літака. Будинок почав трястися, наче паперовий. Раптом – два чітких звуки: «клац-клац»…»
Дмитро Д., 17 років, м. Ізюм, Харківська область:
«Лютий 2022 року для мене – це найгірша зима з усіх, які були у моєму житті. Я почув перший вибух у своєму місті за три дні після широкомасштабного вторгнення, коли загарбники підірвали міст у сусідньому населеному пункті. Проте я був спокійний і майже ні про що не думав. Але батьки нервували й постійно зривались одне на одного.
«Лютий 2022 року для мене – це найгірша зима з усіх, які були у моєму житті»
Згадую, як я сидів на вулиці з чаєм у руках. Чую – гул літака. Будинок почав трястися, наче паперовий. Раптом – два чітких звуки: «клац-клац»… Я був у ступорі, не розумів, що сталось. Аж раптом пролунав вибух. Лише він привів мене до тями. За ним другий… Тоді я навіть і подумати не міг, що це лише початок… – початок пекла!
«Тоді я навіть і подумати не міг, що це лише початок – початок пекла!»
…За час обстрілу свого міста я побачив багато неприємних речей, починаючи від сусідки-коригувальниці, закінчуючи мамою, яка втратила своє дитя у будинку, що палав…»
Цей страх я не забуду ніколи…»
«У бомбосховищі я бачив людей зі спустошеним поглядом… у нікуди»
Залишатись вдома було небезпечно. Вже за декілька днів після перших обстрілів ми з батьками і сестрою поїхали у старе бомбосховище, розраховане на дві тисячі осіб. Я був вражений – воно повністю було заповнене.
Не було, чим дихати. Діти постійно плакали… Ми сиділи в масках через пил, якого було дуже багато. Складалось враження, що там не прибирали ще з часів срср. Як я дізнався згодом, це бомбосховище було звичайним складом.
Я помітив одну дивну жінку, яка гойдала ляльку і наспівувала їй колискову. Вона дивилась, наче в нікуди… Мій однокласник впізнав у ній свою сусідку. В її будинок був приліт. Пожежа охопила дім. Живцем згоріла її дитина…. Здавалось, що вона залишилась в іншій реальності – там, де були всі живі…
Згодом я став помічати у бомбосховищі людей з таким же спустошеним поглядом… у нікуди, як у неї.
І цей погляд я не забуду ніколи …»
російський танк розстріляв будинок, у підвалі якого ховалося багато людей
«Первомайська вулиця мого міста у мене асоціюєтеся з пляжем – це було одне з найулюбленіших місць відпочинку. Біля нього стояла багатоповерхівка, де жили звичайні люди. На майданчику завжди грались діти.
Як мені розповіли згодом, російський танк розстріляв цей будинок, а люди, які на той час ховалися у підвалі, загинули… Їх було дуже багато… Серед них були жінки, діти, які задихнулися у підвалі під завалами…»
«Серед загиблих були жінки, діти, які задихнулися під завалами…»
І це відчуття ненависті до ворога я не забуду ніколи…»
«Мішу розстріляли окупанти, коли він пішов за продуктами…»
«Це було вже у квітні, під час окупації. В село привезли гуманітарну допомогу: борошно, крупи. Ворог став роз’їжджати на БТР по вулицях.
Два моїх друга – Міша і Толя, повертались додому з продуктами. Аж раптом вони помітили, що за ними їде ворожий БТР. Хлопці перелякались і побігли ховатися до першого ж будинку, який був поруч. Постукали. Перелякана жінка, яка жила в ньому, не відчинила двері…
Хлопці побігли далі й заховались у покинутому будинку неподалік, де і перечекали якийсь час. Вирішили повертатись додому городами. росіяни їх помітили і влаштували справжнє полювання, відкривши вогонь з кулемета. Мішу поранили – йому в груди потрапило декілька куль. На щастя, у Толі було лише декілька подряпин.
росіяни забрали пораненого хлопця і відвезли в невідомому напрямку…
Як з’ясувалось згодом, у шпиталь. Він не вижив. А я так і не побував у нього на могилі…
А ці втрату і горе я не пробачу ніколи!»
P.S.: Анастасія і Дмитро – однолітки, їм всього по 17. Вони розповіли кореспонденту АрміяInform, що минулого року визначитись з вибором майбутньої професії їм допомогла війна. Нині вони курсанти одного з військових вишів столиці. Ці такі юні, але водночас вже такі дорослі діти, не покинули Україну, не зрадили свою країну, а доєднались до війська, аби в майбутньому боронити мир на рідній землі…
