Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Гриша – так його у підрозділі називають всі – і побратими, і командири. Буває таке, коли людині й позивний не потрібен – його всі знають за прізвищем чи ім’ям, а дехто щиро вважає, що це якраз і є позивний…
Старший солдат Григорій Кулініч воює два роки, і за цей час встиг побачити вже дуже багато. «Промка» і Тошківка, Приазов’я – географія його війни змінювалася, так само, як і змінювався він, перетворюючись з цивільного хлопчини на досвідченого вояка, командира.
Він починав у одній із механізованих бригад, а згодом волею військової долі став «едельвейсом» – бійцем гірсько-штурмової бригади.
У свій перший армійський рік, у 2017-му, добровольцем увійшов до складу підрозділу, що підсилив «Чорних запорожців», які наразі захоплювали ворожі «Алмази» під Авдіївкою. Так Григорій на місяць став захисником сумнозвісної авдіївської «Промки», і за цей час двічі був поранений.
– Перше поранення я зазнав на позиції, яка на той час називалася «Гудермес» – певно наші у чеченців відбили. Тоді мені щоку поранила великокаліберна куля, 12,7, – розповідає солдат. – Дві скалки потрапили в праве око, але – пощастило, лікарі у Покровському госпіталі витягнули їх.
Удруге Григорій був поранений буквально за тиждень після виписки – на позицію прилетіла вісімдесят друга міна.
– Коли мене вдруге за місяць привезли до шпиталю, – усміхається Гриша, – лікар запитав: «Паспорт з собою?» Я запитую, для чого? «Прописку оформимо!»
Тоді йому зробили три операції, втім, осколок так і не дістали – надто близько до нерва сидів.
Бої були жорстокі. Григорія на «Промці» бодай поранило, а побратиму куля влучила прямісінько в серце – наповал…
– І це – через броник… Хоч і 7,62, та куля все ж дивна якась була, певно, бронебійна…
А під час боїв у районі Тошківки був випадок, коли Гришиного напарника поранило осколками ВОГа у голову. Він надав йому першу медичну допомогу й на БМП евакуйовував його з поля бою.
– Я ж – мехвод, тож поїхав сам, вів «беху», та ще й довелося одночасно відстрілюватися …
Сьогодні Григорій Кулініч воює на Приазов’ї. Степ, рідкі посадки й неподалік – море, якого, втім, «едельвейси» і не бачать. Та й сезон не «морський».
«Дрібних» калібрів, розповідає старший позиції старший солдат Кулініч, противник тут практично не застосовує – обстріли починає, як правило, з калібру 12,7 мм, поступово збільшуючи калібр: 14,5-міліметровий кулемет Владімірова, потім підключає БМП, нерідко «насипає» вісімдесят другим мінометом.
Дошкуляють безпілотники противника. Злітають вони зазвичай під прикриттям БПЛА місії ОБСЄ – і не зіб’єш! Тоді старший позиції заводить людей до укриття.
– Літають низько, метрів на 20-25 над нами, але збити – ніяк: щойно висунешся – можуть ВОГи скинути. Так було нещодавно – на машину нашу скинули, дах добряче пошкодили…
На обстріли противника хлопці з цієї позиції відповідають, коли отримують дозвіл. Та й то – починають із калібру 7,62, не накидають одразу чимось великим. Коли ворог остаточно нахабніє – то вже дають відповідь тим самим калібром, від якого потерпають самі.
– Прицільно б’ють по «смотровиках». Не так давно я знаходився на спостережному посту, й щойно відійшов углиб укриття, як у те місце, де я тільки що стояв, ударив ВОГ. Телефон, наш старий армійський «тапік» – в друзки. Мене хвилею відкинуло на кілька метрів, але – нічого, цілий.
Навчені бойовим досвідом і знаючи про нещодавню спробу ворога покращити своє тактичне становище на Луганщині, хлопці посилили свою пильність. Вони усвідомлюють, що за їхніми спинами – багатотисячне мирне місто, до якого ворога допустити ніяк не можна. Тож стоять «едельвейси» непорушно, лінія зіткнення під їхнім пильним оком та прицілом.
