Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Він — один з тих, чиїми очима ми часто бачимо війну. Солдат Валерій, з позивним «Інструктор», є аеророзвідником однієї з військових частин ЗСУ, яка нині б’є росармію на Бахмутському напрямку. Вперше він взяв до рук зброю у 2014 році, майже рік воював у добровольчому підрозділі, в лютому 2022-го знову встав до лав захисників України. Нині ми розмовляємо з Валерієм про те, як і чому він обрав свою нинішню військову професію, про «двіжуху» перших днів широкомасштабного вторгнення росії та нинішню бойову роботу на одній із найгарячіших ділянок фронту.
Про роботу в мирний час
Свого часу я здобув медичну освіту. Але мене більше цікавила психотерапія, відновлення людей, які зазнали певних травм. Після 2015-го вивчився на психотерапевта, займався проєктами з реабілітації військовослужбовців, ветеранів АТО, які зазнали травм і поранень під час війни.
Основне місце роботи — Центр психічного здоров’я при Києво-Могилянській академії (Центр психічного здоров’я НаУКМА). В цьому проєкті ми проводили різноманітні дослідження, втілювали в життя наукові програми. Крім того, я брав участь в купі ветеранських проєктів, а також вів приватну практику.
Пригадую, на останніх вихідних перед широкомасштабним вторгненням у нас був семінар по клінічній психотерапії. Народ такий весь стривожений, гомонять між собою, що і як буде. Я кажу — ви не сильно переживайте, війна звісно буде, але ми не беззахисні, нас є кому захищати, ми можемо воювати, нам є чим відбитися на перший період, а далі буде видно.
Потім, буквально через декілька місяців, мені передали, що ці слова для багатьох слухачів семінару послугували сильним якорем в перші тижні війни, допомогли втриматися на плаву в цьому вирі страху і негативу.
Про війну у 2014 році
У 2014 році я приєднався до добровольчого підрозділу, у складі якого воював проти росіян до 2015 року. Спершу був піхотинцем, потім опанував артилерійську справу, навчився вправлятися з протитанковою «Рапірою». Мені сподобалася гармата: коли стрельнув із сотого калібру, то стріляти 5,45 мм, 7,62 мм чи 12,7 мм — вже якесь ніби непорозуміння. Зараз мрія — спробувати зробити постріл із 155-го, або хоча б із 152-го калібру.
У 2014-му на початку 2015 року, наш добровольчий підрозділ воював на Донеччині, найдовше ми були у Пісках, поблизу Донецького аеропорту.
Вже тоді, у 2015 році я, так би мовити, познайомився зі своєю нинішньою військовою професією — аеророзвідкою. Мені імпонувало, що за допомогою непоказного пристрою можна надати командуванню чітку картинку поля бою, допомогти своїм побратимам уникнути небезпеки і знайти та знищити ворога.
Того ж таки 2015 року я повернувся з війни додому, до своєї роботи. Звісно, про відновлення суто мирного стилю життя вже не йшлося, війна тривала хоч і не в інтенсивному, а в «окопному форматі». Цілком свідомо став займатися аерошколою, яку створили я і мій товариш Олексій Цебро, а також реабілітацією ветеранів АТО.
«Двіжуха» на 24 лютого
Для мене широкомасштабне вторгнення рф не стало несподіванкою. Так само як і для всіх людей, котрі більш-менш бачили війну і трішки були, скажімо так, в курсі подій. Ми уважно читали новини, в інтернеті з’являлися повідомлення, якими не варто було нехтувати. У нас похідні рюкзаки були зібрані давно.
На той момент моя сім’я мешкала у Вишгороді. Ще за кілька днів до вторгнення я пропонував дружині з сином виїхати на захід країни, навіть сімейні суперечки траплялися з цього приводу. В дружини були свої плани, але найважливіші речі таки було зібрано і спаковано. З товаришем, який жив поряд, у двох хвилинах їзди, було домовлено, що «якщо що» — вивозимо сім’ї в безпечне місце, а самі повертаємося в Київ.
Так десь в принципі й вийшло. Майже.
23 лютого ми лягли спати, як зазвичай. Я спав погано, десь пів на п’яту прокинувся, вийшов на балкон. Спочатку нічого в місті не відбувалося, а потім бачу — якась «двіжуха», люди туди сюди бігають. Дзвіночок був, я взяв телефон, дзвонив мій друг. Що, каже, робимо по плану?! Кажу — давай, ми в принципі зібрані, через пів години можемо виїжджати. У відповідь він говорить, що дороги наразі забиті, трохи пізніше поїдемо.
Подивився у вікно — бачу «фонтанчик», на кілька десятків метрів у висоту, не знаю чи від «Іскандера», чи від «Калібра». Потім російський Ка-52 пролетів недалеко від будинку, де ми планували купувати в кредит квартиру. Думаю, слава Богу, що до цього справа не дійшла (сміється). Пізніше з’ясувалося, що наші цей вертоліт таки збили.
Вишгород насправді стратегічна штучка — тут і дамба Київського водосховища, і сам Київ поряд. Не дивно, що росіяни приділили йому таку «увагу» в перший день вторгнення.
В обід ми виїхали з Києва через Обухівську трасу. У нас була домовленість, що на півдорозі дружину і сина підхопить тесть, завезе їх на захід України, а ми повернемося в столицю. Цей план спрацював, а ми з товаришем, пустісінькою житомирською трасою, поверталися назад на Київ. Зараз пригадую цей момент і, з одного боку, мені смішно, з другого — страшно. Їдемо, а в багажнику авто — шолом, «бронік», шеврони «правий сектор»… Було б «прикольно», якби нас росіяни перестріли, бо десь на цей час вони вже вийшли на цю трасу. Але ми проскочили, дякувати Богу.
У Києві ми планували вступити у загін тероборони, але знайомий з ТрО, з яким ми мали домовленість, не виходив на зв’язок. Наступного ранку ми поїхали до Михайлівського собору, біля якого збиралися наші побратими добровольчого батальйону (УДА). Всі рвалися в бій, прагнули захищати столицю, але декілька тижнів нам довелося просидіти в резерві. Потім добровольців відправили на Броварський напрямок, але в гущу боїв ми не потрапили. Тут більшість з нас вирішила, так би мовити, легалізуватися, вступити до «офіційних» бойових підрозділів Сил оборони.
Я обрав ЗСУ.
«Мавік» — це прикольно
Думаю, моя особиста історія про те, як я потрапив у ЗСУ, саме у цікавий для мене підрозділ, далеко неоригінальна. Знаю багато хлопців, які пройшли таким шляхом і добилися призначення до «своїх». Звісно, тут важливо мати старі знайомства і підтримку побратимів, з якими пройшов не один бій, не одне випробування. Це найкраща рекомендація. Ну, і потрібно мати відповідні знання, досвід і навички. В мене усе це було, між 2015 та 2017 роками я займався аерошколою, де ми готували пілотів для Збройних Сил. Плюс — в мене було чим літати.
У травні 2022 року я нарешті оформився офіційно в ЗСУ, саме пілотом аеророзвідки, в підрозділ до свого товариша.
Чому не пішов служити за своєю спеціальністю, наприклад, парамедиком? Як казав митець — я стріляти хочу! В артилерію мене не взяли, на жаль, попри те, що у 2014-му я працював на МТ-12 «Рапіра» (то була моя улюблена дудка!). Але «Мавік» — теж прикольно.
Противник постійно полює за нашими «бортами»
У нинішніх умовах, зокрема, на Бахмутському напрямку, без нас, без аеророзвідки, тримати оборону було б важко. Це розуміє і наш противник, який постійно полює за нашими «бортами» — вони втрачаються дуже часто.
Наші дрони допомагають бачити повну картину подій на передньому краї, на будь-якій ділянці, всім ланкам: від командира взводу до командира угруповання. І це насправді велика перевага, яка допомагає взаємодіяти на всіх рівнях, а також наводити арту, виявляти живу силу противника тощо.
Працюємо з позицій наших підрозділів, але стараємося діяти приховано, бо коли на нас часто «летить», тоді нормально відпрацювати не завжди виходить.
-
- Група аеророзвідки за бойовою роботою
Враження від польотів на «мавіку» — прекрасні. Потреба в них величезна і альтернативи їм наразі немає. Ну, принаймні, серед апаратів, здатних якісно працювати на лінії фронту в глибину від 2 до 5 кілометрів. Але, як я вже казав, їх противник збиває, придушує, глушить. Ми багато їх втрачаємо. Тому стараємося працювати обережно, берегти дрони, але не завжди так виходить. Вони придбані за волонтерські гроші, і, може, комусь їх не шкода. А мені — шкода, тому що люди на них гроші збирали, щиро докладалися. Я вже три рази лазив по мінних полях, витягував їх.
Про роботу з «Крабами»
У нашому підрозділі служать грамотні, досвідчені хлопці, які брали участь в АТО, усі пройшли нормальний вишкіл і знають свою «лінійку» — польоти, коригування, роботу з картами.
Ми працюємо командою, в основному спостерігаємо за підходами до наших позицій, виявляємо рух ворожої піхоти. На сьогоднішній момент у противника особливо популярна тактика — атакувати малими групами.
На Бахмутському напрямку досить складний рельєф місцевості, багато низовин, ярів, посадок, тому дрони відіграють важливу роль в нашій обороні, з висоти добре видно — по якій складці, по ярках чи по посадках підходить ворожа піхота. Буквально днями підняли дрон, побачили спочатку десяток росіян у траншеї, потім почали продивлятися і виявили ще з десяток. Перекинули координати, дали артилеристами «картинку» і вони відпрацювали: було кілька дуже гарних попадань, осіб 15 скупчились в одному місці й туди прилетів наш снаряд.
Зараз росіяни мало техніки виводять на передові рубежі, але іноді знаходимо їхні БТРи, танчики. Тоді наводимо артилерію, міномети, коригуємо їхню роботу.
У нашому доробку є співпраця з підрозділами «трьох сімок», з «Крабами», ну і, звісно, з Д-30 та мінометниками.
Кадри удару нашої артилерії по позиціях росіян, з архіву групи аеророзвідки «Інструктора»
Найбільше сподобалася робота «Крабів». Ми коригували їхню роботу по танчику і БМП. Розліт пристрілочних снарядів — 20-30 метрів, а третій — чітко в координати, метр у метр. Дуже точно влучав. На порядок точніше за «Мсту», «Акацію» чи Д-20.
Чому я пішов на війну?
Розумієш, я не люблю пафосу, та й не треба пафосу насправді, тому що війна — дуже страшна штука. Тут люди вмирають. Насправді на війні всім страшно, хто б там що не говорив. Не страшно, вибач мені, тільки соціопатам, котрі просто не можуть відчувати емоцій (це як психотерапевт кажу). Насправді мені вже ставили це запитання в 14-му. Я тоді відповів, що я козак, а козак має воювати, інакше він не козак.
Але в нас, українців, вибору немає. Ми мусимо перебороти свої страхи й знову стати нацією козаків, або просто нацією, народом, а не «насєлєнієм», або будемо знищені. Якщо зараз ми не будемо воювати за себе, згодом будемо воювати за росіян. Вони поженуть нас знову кудись на якусь загарбницьку війну, як і в попередні майже 400 років. Приміром, брати Варшаву. Маю живий приклад — мої обидва діди так воювали.
Якби ми не відстояли країну на Майдані та в боях 2014 року, від нас би нині летіли ракети на якусь іншу країну (у Польщу, Чехію чи десь далі), як зараз із білорусі вони летять по нас.
Війна — це наш шлях. Гіркий і кривавий, але це шлях дорослішання, шлях самоусвідомлення і націотворення, ідентифікація. Врешті-решт, це шлях свободи, особистої і державної, як би пафосно це не звучало.
Держава складається з людей. Тобто, Українська держава це і є ми, українці. Це ми сидимо у високих кабінетах, ми — чиновники, судді, прокурори, чи ще там хтось. На кого б ми не нарікали — це все одно чиїсь брати, сестри, родичі, сусіди, або ми самі. І це особиста відповідальність кожного — творити цю країну і захищати її.
Що мотивує боротися з загарбниками до нашої перемоги?
Моя особиста мотивація участі у захисті країни від росіян — бажання перервати величезний за тривалістю період (більше ніж чотириста років) залежності від москви, позбавитися цього паразита, який роздувся до статусу імперії за наш рахунок. Скажу непопулярну думку — саме українці значною мірою виростили цього монстра, доклалися дуже значними зусиллями до того, щоб постала ця а-ля православна імперія. Ми наситили і створили російську культуру, церкву, дали москві урядовців, військових, науковців, поетів. І зараз ми, грубо кажучи, вихаркуємо кров’ю ці дарунки.
Мій головний рушій до продовження боротьби — зробити так, щоб мої діти росли українцями, щоб вони знали, хто вони і від кого ведуть свій рід.
Фото автора та з архіву «Інструктора»
