Спікери та спікерки семінару зосередилися на тому, щоби вкотре пропрацювати складні питання та розглянути реальні кейси щодо ролі жінок в армії. Обговорили також табуйовані…
До гітлерівської Німеччини на примусову працю були вивезені понад 2 мільйони українців. Тих, хто вижив і повернувся на рідну землю, компартійний режим зустрів насторожено, а то й вороже.
18 січня 1942 року… Німецько-радянська війна у розпалі, але з українського Харкова до німецького Кельна вирушає залізничний ешелон з більш як тисячею пасажирів. За три дні — інший, але вже до Бранденбурга. Протягом місяця фашисти відправили з окупованої ними України 5 ешелонів з кількома тисячами українців. Їхнє призначення — працювати на потреби «великого рейху». Саме за допомоги дармової робочої сили, за інформацією Українського інституту національної пам’яті, Німеччина намагалася вирішити кризу робочої сили у промисловості та сільському господарстві. Перші паростки цієї кризи почали з’являтися вже восени 1941 року, коли плани «блискавичної війни» з СРСР провалилися і вермахт змушений був мобілізувати до своїх лав чимало робітників і селян.
— Хто їх замінить? — звернувся якось Гітлер до свого найближчого оточення. — Хто своєю працею годуватиме армію?
Рейхсфюрер Герман Герінг запропонував залучати до роботи на заводах і в сільському господарстві військовополонених і громадян з окупованих країн. Згоди перших, звісно, ніхто не питав. Було вирішено залучити на роботи й цивільне населення. Однак, незважаючи на обіцянки солодкого життя на теренах рейху, добровольців все ж не вистачало. І з весни 1942 року почалося примусове вивезення до Німеччини. Поліція та солдати вермахту почали влаштовувати в окупованих містах і селах масові облави, силою заганяючи людей до залізничних ешелонів. І вже до кінця того ж року з окупованих країн Східної Європи були вивезені мільйони громадян. Серед невільників опинилося близько 2,5 мільйона вихідців з Української РСР.
Більшість із них працювала в сільському господарстві, гірничодобувній і металургійній промисловості та на воєнних заводах, які виробляли озброєння для армії. Згідно з положенням про використання робочої сили з окупованих територій, підписаним шефом СС Генріхом Гіммлером, завезена з-за кордону робоча сила поділялась на декілька категорій. Найнижчою були «остарбайтери» — громадяни срср. Вони працювали по 12 годин на добу 6 днів на тиждень, отримуючи близько 30 відсотків зарплатні німецьких робітників. Але і з цих сум вираховувалися кошти на харчування і житло, тобто невільники утримували себе самотужки. Вони носили спеціальний нагрудний знак з надписом «OST», що ідентифікував їх як приїжджих зі сходу, до того ж значна частина цих людей проживала у спеціальних таборах і під охороною. За спробу втечі остарбайтерів карали смертю або ув’язненням у концтаборі.
Після закінчення війни більшість остарбайтерів повернулася на батьківщину. Та багато хто, розуміючи звірину суть радянської влади, вишукували шпаринки, щоб залишитися на Заході. Зокрема, втікали до американської зони окупованої Німеччини, звідкіля виїжджали до США, Канади і навіть до Австралії чи Південної Америки. Багатьом з тих, хто повернувся на рідну землю, довелося витерпіти чимало поневірянь. Адже ставлення влади до остарбайтерів було як до зрадників. І в більшості випадків цих людей запроторювали до так званих фільтраційних таборів, де їх перевіряли на благонадійність. Не всі з них пройшли ці перевірки, і опинялися в концтаборах ГУЛАГу.
— Мене на першому ж допиті офіцер-смершівець запитав, чи я працював на німців, — згадував Матвій Новожил. — Що я міг відповісти? Пояснення, що до Німеччини потрапив не з власної волі, результату не дали. Ба більше, смершівець заявив, що я зрадник радянської держави і заслуговую на суворе покарання. Так і опинився в одному з таборів…
Сьогодні практично вже немає серед нас тих, кого німці силоміць відправляли на роботи до рейху. Але збереглися їхні спогади про ті надзвичайно важкі для них часи.
Катерина Рибак:
«На початку грудня 1942 року прийшла повістка, щоб їхати працювати в Німеччину. Я не хотіла покидати рідний дім. Багатьох моїх подруг та знайомих теж забрали. Нас перевозили місцевою залізницею в товарних вагонах; спали на дошках, притрушених сіном, вийти не могли, бо були ніби в «ящиках», обмотаних колючим дротом, із охороною. Так нас привезли в місто Русельсхайм. Мене відібрали у Вісбаден не воєнний завод «Опель». Міста я не бачила, адже була лише біля станка і разом із німцем заклепувала деталі, які йшли на виготовлення снарядів.
Ми жили у великих бараках, чоловіки окремо від жінок, їли якусь «баланду», до якої давали тоненьку скибку хліба. На заводі працювала 12 годин. Я й досі плачу, коли згадую одного німця, який потайки давав мені шматок хліба, коли дуже хотіла їсти. Так сталося, що я захворіла, і мені зробили операцію. На заводі стала непотрібною, тому мене продали сільському господареві. Гріх нарікати, що мені жилося в його родині дуже погано. Мене любили, не нагромаджували роботою. Так і жила, аж поки американці не визволили».
Валерія Білогрива:
«Мене забрали в Німеччину 18 травня 1943 року. Я змушена була працювати на ливарному заводі в м. Нойтінгем, Лотарингія. Мені та подрузі Дідур Ларисі Дмитрівні (1925 р. н.) вдалося втекти ще до реєстрації остарбайтерів. Йшли 5 днів і опинилися в Люксембурзі. У місті Трієр ми стали на біржу праці, потім працювали 8 місяців у господаря в м. Ноєгаус. Потім нас кинули копати окопи в місто Кельн. 2 травня 1945 року звільнили американці, поверталися додому 2 місяці. І досі не можу забути знайому Федоришину Ольгу (1925 р.н.), яка засумувала і померла в неволі».
Ольга Шляхтич:
«У березні 1942 року до мене прийшов староста і наказав з’явитись у клуб. Грала музика, але мені було невесело, бо знала, куди нас забирають. Нас посадили в товарний поїзд і повезли до Кубліча. Потім перевезли в Перемишль, де проходили медичну комісію. Нас нагодували і знову завантажили у вагони. Привезли в польське місто Шеменовіці, змусили працювати на заводі.
Ми жили в бараках, загороджених колючим дротом, на роботу ходили з німецьким патрулем, робили по 12 годин. Зі мною були Борисюк Марія, Кравченко Афія, Начорна Ліда. Ми їли хліб, давали чашку кави, інколи картоплю. Якось вирішили тікати, але нас упіймали і били батогами. Потім сиділи в якомусь підземеллі, і враз знизу почала литися вода, нас затоплювало. Але німці нас врятували і примусили трусити сажу на газогенераторах. Ми носили нашивку «OST», а в’язні сусіднього табору ходили у смугастому.
