Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Кажуть і навіть співають, що двічі в одну річку не ввійдеш. Та, це, напевне, не стосується життєвої стежини полковника Олега Ящишина. За свою долю він тричі повертався до військової служби! Де і в яких формуваннях тільки не служив! Але тільки там, де найбільше були потрібні його максималізм, досвід, професіоналізм та патріотизм!
ЗА АФГАНІСТАН – ОРДЕН ЧЕРВОНОЇ ЗІРКИ
…Його лейтенантські зірки лягли на погони після закінчення Новосибірського загальновійськового училища в 1987 році. За власним бажанням був розподілений на Далекий Схід у мотострілецький полк, яким командував на той час Герой Союзу полковник Аушев, що отримав нагороду за Афгангістан.
– Певною мірою це і вплинуло на бажання потрапити на цю війну. Двічі писав рапорти, але отримував відмову. Командир полку казав категорично: «поки я тут, ти туди не поїдеш!» Довелось чекати, поки він не піде у відпустку, а ще скористатися певними зв’язками, щоб таки добитися свого, – пригадує Олег Степанович.
У Афганістан він прибув у березні 1988-го. Місце служби – 149-й гвардійський мотострілецький полк 201-ї мотострілецької дивізії. Посада – заступник командира роти. До передислокації до Афганістану ця частина базувалася на Закарпатті. А у Афганістані підрозділи полку були розкидані в Кундузі, Пулі-Хумрі та Ташкургані. Його рота займалася супроводом колон.
– Бойові виходи із супроводу колон фактично відбувалися кілька разів на тиждень. Колони були різні: маленькі – це до кількох десятків машин і великі – до сотень, – розповідає офіцер і, хитро примружуючись, додає. – «Цікава» була робота.
Яка це була пекельна й небезпечна робота ті, хто там служив, добре знають. Саме на такі колони моджахеди полювали й влаштовували пастки.
Того ж року полк потрапляє під першу хвилю виведення військ з Афганістану. Але молодий офіцер не бажає повертатися додому і пише черговий рапорт на продовження виконання завдань у цій країні. Відтак залишився там, але на посаді заступника командира розвідувальної роти.
– Що запам’яталося з Афганістану? Це операція з обміну наших військовополонених. Ми мали з афганських в’язниць забрати певних людей, які цікавили ту сторону, і обміняти їх на наших. Не завжди керівництво в’язниць погоджувалось віддавати командирів бойовиків та їх духовних лідерів, тож у деяких випадках це відбувалося силовими методами. Зрештою, коли всіх зібрали, виїхали на точку обміну – територію, яку повністю контролював ворог, – розповів Олег Степанович.
За домовленістю, у тил до ворога наші їхали в обмеженій кількості: на двох бойових машинах по троє бійців на броні, у десантному відсіку – душмани. Переговори та обмін тривали п’ять годин. Весь цей час розвідники перебували на відкритій ділянці місцевості під постійним прицілом ворога. Зрештою таки вдалося забрати двох наших військових. За цю успішну операцію офіцера й нагороджено орденом Червоної Зірки.
Завдання у складі розвідбату лейтенант Ящишин виконував до самого виведення радянських військ із цієї країни – до 15 лютого 1989-го. Того ж дня і вийшов з Афганістану.
ВІД КОМАНДИРА ВЗВОДУ – ДО НАЧАЛЬНИКА РОЗВІДКИ РЕГІОНАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ
Після Афганістану Олег Ящишин повертається на Далекий Схід. У Союзі йде перебудова, а в республіках починається загострення міжнаціональних конфліктів.
– Напевно, мені екстриму бракувало! Словом, вирішив перевестися у внутрішні війська, які якраз залучалися до погашення таких конфліктів, причому в підрозділи оперативного призначення. Фактично – це ті самі піхотні частини, такої ж оргштатної структури, ті самі завдання. Тож довелось послужити і в Нагорному Карабасі, постояти на кордоні Дегестану і Чечні, – розповів співрозмовник.
А коли Горбачов заявив про розпад Радянського Союзу, офіцер вирішив повертатися на рідну землю. Лише у травні 1992 року зміг перевестися в Національну гвардію України. Тут починав службу фактично з «нуля» – з посади командира взводу. А далі прийняв роту спецпризначення, став заступником командира батальйону, а згодом і комбатом.
– Після двох років навчання в Національній академії оборони України призначений на посаду командира окремого батальйону з дислокацією в Красноперекопську. Згодом став заступником командира бригади, а далі і командиром бригади Національної гвардії, яка дислокувалася у Львові. Потім відбулося переформатування Нацгвардії у внутрішні війська. Служив загалом до 2006-го. Закінчив службу на посаді начальника розвідки Західного регіонального управління Внутрішніх військ, – розповів про той перший період служби полковник Олег Ящишин.
ПРО ПРИКОРДОННУ СТЕЗЮ НА МАРІУПОЛЬСЬКОМУ НАПРЯМКУ…
У 2015 році Олег Степанович добровільно пішов до військкомату, аби тепер його досвід знадобився для захисту рідної країни.
– На той час у Державній прикордонній службі гостро виникла потреба у фахівцях, які мають армійський і бойовий досвід. Їм потрібно було готувати людей у групи швидкого реагування для прикриття колег на контрольних пунктах в’їзду-виїзду, так званих КПВВ. Через те, що з 2003 року вони не мали статусу військового формування, а були правоохоронними, то все військове в них, м’яко кажучи, було занедбано. Тож я погодився на пропозицію стати прикордонником, – продовжив розповідь офіцер. – Чим займався в ДПС? Формував, комплектував, готував комендатуру швидкого реагування. Це аналог посиленого механізованого (мотопіхотного) батальйону з повним комплектом бронетехніки, артилерійського, зенітного та іншого озброєння.
У 2016 році на посаді начальника штабу комендатури швидкого реагування Західного регіонального управління Державної прикордонної служби він разом із підлеглими вибув на схід. Тут підрозділ посилив ділянку від Гнутового до Докучаєвська, що на Маріупольському напрямку.
– Через те, що контрольні пункти в’їзду-виїзду перебували фактично на лінії розмежування або навіть за нею, у так званій сірій зоні, то відповідно силами особового складу цієї комендатури швидкого реагування ми організовували опорні пункти, займали певні позиції і фактично займалися прикриттям роботи КПВВ, – поділився співрозмовник.
Під час ротації в АТО офіцеру та його підлеглим довелося стикнутися з тим, що курсанти Рязанського і Новосибірського військових училищ РФ виїжджали на окуповану українську територію для проведення військової практики в умовах бойових дій.
– Досить нагло поводилися. Влаштовували як снайперські обстріли наших позицій, так і звичайні провокаційні. При цьому їх прикривали групи спецпризначення. Зрештою, довелось вжити адекватних заходів і збити пиху непрошених нахаб! – пригадує той період служби Олег Степанович.
Після закінчення терміну мобілізації він повертається до цивільного життя, але ненадовго. Так, у лютому 2018 року підписує контракт зі Збройними Силами і нині продовжує військову службу – вже втретє за своє життя! Цього разу в Національні академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на посаді старшого викладача кафедри тактики факультету бойового застосування військ. З полковником Олегом Ящишиним я познайомився на полігоні, де того дня він навчав і передавав свій багатий бойовий досвід майбутньому поколінню офіцерів незалежної України. А таким, як він, є чого навчати!
