Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
«Дідові» – трохи за п’ятдесят. Він «ламає» вже другу війну – воює загалом ось уже вісім років: спочатку – Афган, потім – відбиття російської агресії. Обидві історії далися чоловікові нелегко, у підсумку – п’ять поранень, бойова медаль та три ордени… Та він продовжує воювати, боронячи рідну землю від окупантів.
Між двома війнами цього немолодого солдата промайнуло майже 30 років мирного життя – творчого, будівничого. Адже, перш ніж знову взятися за снайперську гвинтівку, В’ячеслав Вікторович був виконробом на будівництві. Та коли на рідну землю прийшов сусід-агресор, мусив знову вдягнути солдатський однострій, та ще й – не сам, а разом із сином!
За річкою
Далекого вісімдесят п’ятого року селянського хлопчину з Київщини Славка Ковальчука призвали до війська. І потрапив він на афганську війну.
– У роті нас було 130, і всі – з Чорнобиля та його околиць, – згадує чоловік. – Аварія на ЧАЕС сталася саме тоді, коли ми відслужили лише перший рік і перебували дуже далеко від домівок. Але те, що всі в роті були земляками-чорнобильцями, запам’яталося добре…
Два роки і два місяці тривала служба старшого сержанта Ковальчука в Афганістані. Він був снайпером у підрозділі, що виконував бойові завдання з супроводу колон. Здебільшого то були «наливники» – автоцистерни, що перевозили пальне. Їх супроводжували бойові машини піхоти, і місце снайпера якраз і було там – на броні БМП-2. Обстрілювали колони майже постійно, тож не дивно, що за час служби в Афганістані В’ячеслав двічі був поранений – в шию й руку, осколками від гранати з АГС-17 та кулею калібру 5,45 мм.
Окрім супроводу колон, залучали підрозділ і до інших бойових завдань. Зокрема – «ходили на каравани», тобто влаштовували засідки задля знищення і захоплення караванів зі зброєю та наркотиками. Після однієї такої операції, коли вночі з вертольотів групи захоплення висадили на перевал, і вони успішно знищили караван, груди старшого сержанта В’ячеслава Ковальчука прикрасила медаль «За відвагу».
Повернувшись з війни, В’ячеслав оселився в Києві. Захопився реставраційними роботами. Потім п’ять років служив снайпером у спецпідрозділі МВС. Згодом пішов працювати на будівництво.
З Майдану – у гвардійці
Мирне життя для В’ячеслава і його сім’ї завершилося з початком Революції Гідності. Він був на Майдані з перших днів, та ще й сина Ігоря за собою до «афганської» сотні привів. Відтоді батько й син Ковальчуки і воювали – разом із побратимами по Майдану пішли до Національної гвардії. У складі батальйону пройшли бої за Слов’янськ, довелося втрачати і побратимів. Саме В’ячеславу Ковальчуку із товаришами випав скорботний жереб витягати зі збитого вертольота понівечені рештки воїнів, серед яких був і генерал Кульчицький…
До двох «афганських» поранень у районі проведення АТО у В’ячеслава додалося ще три – і теж від «вогів»! Два – в ту ж саму, праву, руку і одне – у праву ногу. Торік, витягнувши з його руки 8 осколків, лікарі військового мобільного шпиталю щиро дивувалися, передивляючись рентгенівські знімки: залишилося близько шести осколків, які небезпечно видаляти, але на знімку – набагато більше, та й далеко від рани! Довелося пояснити їм, що це – від попередніх поранень…
Ковальчук-молодший, Ігор, контужений під Станицею Луганською, після лікування повернувся до рідної частини. Воював у батальйоні імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького, доки після важкого поранення під Попасною не став інвалідом війни.
А Ковальчук-старший перевівся до морської піхоти.
– Поки частини й підрозділи Національної гвардії воювали, я служив там, а ось коли перейшли до несення служби на блокпостах, перевівся до морської піхоти – ну, не можу без діла сидіти! – усміхається «Дід».
Один із «Борсуків»
«Дідом» старого вояка назвав його нинішній комбат. Ще у чотирнадцятому, коли гвардійці діяли пліч-о-пліч із десантниками. «Борсук» тоді командував ротою у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Десантники частенько піднімалися на терикони в тилу ворога, корегуючи звідти вогонь, а В’ячеслав їх прикривав – тоді й нарік його «Борсук» «Дідом». Ну, а після переведення до його батальйону, «Дід» і сам став «борсуком», адже позивний комбата перетворився на символ і тотем всього підрозділу.
Бойовий шлях «Діда» в районі АТО – великий і славний. Гора Карачун та бої за Слов’янськ, Щастя, Станицю Луганську, за Донецький аеропорт і Світлодарськ, Попасну й Катеринівку, Водяне та Гнатове… Перелік населених пунктів, де довелося воювати старому солдатові, значний. Разом із «Ханом» якось «Діда» закинули на той бік Донецького аеропорту – у цивільному одязі вони збирали розвідувальну інформацію, видаючи себе за місцевих. У «Хана» й прописка в паспорті – луганська, тож усе їм сходило з рук. Щоправда, повернення не було безболісним: і відправляли, і приймали назад розвідників співробітники СБУ, але – різні, і, поки незнайомі офіцери розібралися, хто є хто, чоловіків вважали зрадниками. Момент їхнього затримання навіть хтось зафільмував – по російських каналах потім транслювали цей сюжет, говорячи за кадром, що, мовляв, у «укрів» теж є зрадники! Бачили б вони, як ці «зрадники» себе в бою з окупантами показують!
В’ячеслав Ковальчук – кавалер двох орденів «За мужність» ІІІ ступеня та ордена «За мужність» ІІ ступеня. Так, двох однакових орденів – після отримання першого ордена помилково зробили подання не на другий, а знову на третій ступінь, а вже торік влітку цю помилку виправили і солдат отримав відповідний орден.
– Це – за Слов’янськ, Красний Лиман та Водяне з Гнутовим, – небагатослівно пояснює ветеран. Та відчувається, що за цими словами криється щось набагато більше, ніж просто географічні назви…
Фермер «дядя Сірожа»
Між двома ротаціями у складі батальйону морської піхоти, Водяним та Гнутовим, була участь у міжнародних навчаннях «Сі Бриз – 2017». Там, як і молоді морпіхи, «Дід» стрибав із парашутом та виконував усі завдання без обмежень. Щодо стрибків, то на сьогодні їх кількість старший сержант довів до 24. Ну, і, звичайно, склав іспит на берет морського піхотинця.
А взимку 2018-го – знову в бій. Неподалік Гнутового морпіхи просунулися вперед на півтора кілометра.
– Прорили, прокопали, – говорить В’ячеслав. – Зате відтоді у фермерів є можливість орати й сіяти!
Поблизу позиції, де ніс службу «Дід», була земля звичайного фермера, якого всі називали «дядя Сірожа». Якось у розмові з В’ячеславом він пожалівся, що хоче сіяти, але не може – поле заміноване. Тоді «Дід» лікувався у шпиталі після п’ятого поранення, а фермер із онуками відвідав морпіха, який неодноразово допомагав йому та іншим селянам. І ось після одужання В’ячеслав особисто виніс з його поля всі нерозірвані снаряди й міни та знищив їх. Тож фермер не лише засіяв поле, а вже й зібрав перший урожай. «Це – НАШІ морпіхи!» – пишаються військовими він та його односельці…
«Дід» і «Джуніор»
Обидві наші з «Дідом» зустрічі на війні відбулися на Приазов’ї. Вперше спілкувались у сумнозвісному зі зведень штабу ООС Водяному, де за роки війни втратили чимало бійців і поклали багато ворогів. Удруге військова доля звела три роки потому в Маріуполі, де старший сержант продовжує службу, передаючи безцінний бойовий досвід молодому поколінню морпіхів. До того ж серед них – його молодший син, тож навчає «Дід» із батьківською любов’ю, але водночас – і суворо, адже найбільше бажає, аби і Сашко, й інші хлопці повернулися після ротації живими.
– Мій Сашко – справжній патріот України ще змалечку, – із гордістю розповідає В’ячеслав. – Ще в чотирнадцятому він із товаришем всі цукерки, що наколядував, передав нам у батальйон, на Схід, уявляєте!
Тоді Сашкові було чотирнадцять, нині – дев’ятнадцять, і він вже рік служить у батальйоні. Молодий матрос із недивним для його віку позивним «Джуніор» вчиться в батька і старших товаришів, готується до першого відрядження на війну. Вперше вони підуть воювати разом – батько і найменший (всього ж у В’ячеслава – троє) син. Якби не це, можна було б і вийти на заслужений відпочинок – хто-хто, а «Дід» зі своїми п’ятьма пораненнями та трьома орденами на нього дійсно заслужив! Але нині він максимально зосереджений, навчає сина й готується до нових боїв своєї другої війни…
