Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
На днях виповнилось 125 років від дня народження Олександра Цинкаловського (1898–1983) — видатного українського історика й археолога, етнографа та музеолога, знаного дослідника минувшини Волині, автора відомих праць «Матеріали по праісторії Волині і Волинського Полісся», «Старовинні пам’ятки Волині», «Стара Волинь і Волинське Полісся» та багатьох інших. Становлення його особистості припало на добу Перших визвольних змагань, а посилення потягу до просвітництва та науки завершилось у лавах Армії Української Народної Республіки, де він навчався у Першій Житомирській юнацькій школі.
читайте також:
Любов до України, української мови й культури юному Олександру прищепили спочатку у родині, де дід по матері Павло Нітецький цікавився краєзнавством і збирав старожитності, а згодом закріпили у Ковельській гімназії, яку він тепло згадував у своїх листах. Тамтешні вчителі справили глибоке враження на хлопця, який багато років потому писав про них в одному з листів*:
Вчитель І. Янавський… Ця людина була першою в мойому житті, що зробила не мене глибоке враження доброго вчителя, а передовсім виховника. Він запізнав своїх учнів з українською мовою, піснями та народніми прислів’ями. … Ми часто робили екскурсії до річних місцевостей. Раз пішли до Колодяжна, де був маєток Косачів, де також була хата нашої видатної поетеси Лесі Українки. … Часто провідником таких екскурсій був наш улюблений вчитель Шурковський, що збирав етнографічні матеріяли.
Перша світова війна закинула родину Цинкаловських на далеку чужину — під час відступу з Волині уряд царської росії евакуював військових, урядовців та службовців на схід. Сім’я Олександра опинилась у Тамбові, а сам він продовжив навчання у Казанській гімназії. Попри тугу за Батьківщиною, «чуже середовище, відмінні краєвиди й звичаї», Олександр знайшов у казані чимало українців і прихильне ставлення з боку місцевих мешканців. В одному з пізніших листів науковець згадував:
..тут було багато переселених українців. Татари до переселенців відносилися дуже добре, а нашу країну називали «Золота Україна». Взагалі українців у казані було багато, а найбільше військовиків, яких туди посилали відбувати службу.
Лютнева революція 1917 року збурила українських військових, які служили в розквартированих у казані частинах. Вони жваво відгукнулись на політичні процеси в Україні, українізацію війська, заклики до повернення на Батьківщину.
Поодинці й навіть окремими частинами відбували вони в Україну, щоб долучитися до творення українських національних збройних сил. Олександр Цинкаловський згадував:
В 1917 р. на вістку про Лютневу революцію, місцеві військові гарнізони почали залишати Казань. Серед вояцтва було дуже багато українців з Холмщини разом із своїм Губернським управлінням та волинян і подолян. Рух за повернення на батьківщину почався тоді серед військовиків, що цілими батальйонами, а навіть полками залишали столицю Татарії та верталися в Україну. Місто опустіло, зменшувалися й українські родини.
Особливо яскравою українською подією став проведений українськими військовими велелюдний мітинг, який зібрав на центральній площі та головній вулиці міста сотні учасників. Він справив надзвичайне враження на юного Олександра:
В травні 1917 р. відбулася на головнім майдані міста і Воскресенській вулиці (вочевидь, мається на увазі Вознесенська вулиця. — Авт.) велика маніфестація вояків-українців: холмщаків, подолян і волинян. Я особисто ніколи не припускав, що в далекій Казані може бути так багато нашого народу. Те зробило на всіх нас величезне враження. Те особливо здивувало місцевих татарів, чувашів та інших.
Повертатись в Україну вирішила й родина Цинкаловських. За доби гетьманата Павла Скоропадського батько Олександра отримав посаду у місті Звягель на Волині, відтак разом з ним туди переїхала й уся родина. Місто зустріло приїжджих настороженою тишею й очікуванням — «тихо, безлюдно, все позамикане, а на лицях змучених людей проявлявся якийсь страх».
Наприкінці 1918 року владу гетьмана було повалено, і на початку 1919 року Олександра Цинкаловського призвали до лав Армії Української Народної Республіки. Місцем його служби стала Перша Житомирська юнацька школа:
Часто мінялись в Україні влада та фронти. Ми мусіли виконувати накази кожної влади, що тут поставала. Я, бувши у віці військової бранки у 1919 р., був призначений до військової школи «юнкерів» у Житомирі, а звідтіля до військової частини.
Житомирська юнацька школа (Спільна військова школа) була навчальним закладом, покликаним готувати кадри для старшинського (офіцерського) корпусу українського війська. Армія УНР гостро потребувала фахових і патріотично налаштованих молодших старшин, тож створення школи було логічним кроком до комплектування збройних сил кваліфікованими кадрами.
Уряд УНР, виходячи з засади, що Українська Держава мусить мати кваліфіковані кадри старшин для майбутньої регулярної української армії, попри тяжкі обставини й безнастанні бої на фронтах, заснував при кінці 1918 року в Житомирі першу військову школу під назвою: «Перша Житомирська Юнацька Школа». При утворенні цієї школи уряд мав на увазі використати молодий ентузіязм освідомлених і патріотично настроєних одиниць з освітою не нижче середньої школи, щоб створити з них ядро майбутньої армії. (Микола Миронович. Спільна військова юнацька школа // Літопис Червоної Калини. 1936. Ч. 2. С. 3).
Судячи з усього, Олександр Цинкаловський прибув до школи разом з іншими парубками зі Звягільщини вже на початку зими 1919 року. Принаймні генерал-хорунжий Генерального штабу Армії УНР Всеволод Петрів, який з 22 грудня 1918 року обіймав посаду начальника Житомирської юнацької школи, згадував, що Звягільський повіт був найпершим, що дав кількадесят курсантів для навчального закладу.
Саме звідти, писав він у щоденнику історії Житомирської юнацької школи, вже через тиждень після від’їзду мобільних груп для набору курсантів прибули численні юнаки, які відгукнулись на заклик вступити до школи старшин.
Пройшов тиждень з часу від’їзду груп за юнаками й увечері одного морозного дня в’їхало у двір семінарії декілька селянських саней. Коні були прикрашені кольоровими стрічками, як на весілля, а на перших санях веселий й радісний пор. Якимчук, за ним співаючи веселі пісні звягельські хлопці цілих 43 у віці від 18 до 20 років, один у другого молодці. Звягельський повіт дав найшвидше і найбільше своїх найкращих синів. (Всеволод Петрів, генштабу генеральний хорунжий. Житомирська юнацька школа // Літопис Червоної Калини. 1936. Ч. 7–8. С. 18).
У спогадах і нарисах викладачів й випускників школи неодноразово наголошувалось, що Житомирська юнацька школа забезпечувала не лише суто військову фахову підготовку майбутніх старшин.
Значну увагу навчальний заклад приділяв також культурно-просвітницькі виховній роботі з метою сформувати з юнаків «таку старшину, що почувала би себе авторитетною в кожнім випадку й оточенню й поза службою, а до того ще старшину для демократичної держави», спроможну стати частиною культурної еліти нації.
Щоби дати юнацтву певність в поведінці між суспільністю, зокрема міською, використовувала школа те українське життя, що буйно почало розвиватися у Житомирі, де заклалося чимало нових і активізувалися давніші просвітні, культурні і т[акі] і[нші] товариства. Де було лишень можливо, приймало юнацтво, разом з призначеними старшинами школи, жваву участь… Така чинність школи спричинилася до того, що скоро стало майже вже традицією, що ні одна імпреза українського національного характеру не проходила без юнацтва, яке стало також постійним гостем усіх українських вечірок. Завдяки таким виховним заходам юнаки з селянських хлопців швидко стали повними віри в себе й придбавши популярність між українським громадянством м. Житомира, сами виросли в своїх очах та зміцнилися у певности про своє завдання української старшини. (Всеволод Петрів, генштабу генеральний хорунжий. Житомирська юнацька школа // Літопис Червоної Калини. 1935. Ч. 10. С. 11–12).
Викладачам Житомирської школи вдалося реалізувати зазначені амбітні завдання — випускники школи уславились не лише як фахові, мужні та патріотичні військовики, але були серед них і ті, хто зробив вагомий внесок до скарбниці української культури, науки і просвіти. Достатньо, наприклад, згадати, що саме у Житомирській юнацькій школі навчались Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, які стали згодом видатними українськими письменниками.
Поза будь-яким сумнівом, навчання у школі стало важливим досвідом і для Олександра Цинкаловського. Не ставши фаховим військовим, він продовжив боротьбу за Україну, українську культуру та українську державність на тому фронті, який був йому доступним — у науковій та просвітницькій діяльності. Спочатку він працював учителем у селі Осмоловичі на Волині, був активним діячем володимирської «Просвіти». Згодом навчався у Варшавському університеті, де захистив магістерську дисертацію «Сліди християнства на Волині до князя Володимира», в якій переконливо довів, що християнство поширювалося тут ще до офіційного хрещення Русі київським князем Володимиром.
Згодом працював у Державному археологічному музеї у Варшаві, впродовж 1936–1939 рр. працював директором краєзнавчого музею у м. Кременець. Був членом Польського археологічного товариства та Наукового товариства імені Шевченка. Провівши численні археологічні дослідження та обстеження історичних пам’яток, написав кільканадцять десятків ґрунтовних праць з історії Волині.
При цьому Олександр Цинкаловський ніколи не забував своєї служби в Армії Української Народної Республіки. У Реєстрі нагороджених за участь у збройній боротьбі за визволення України найвищою державною нагородою Уряду УНР в екзилі — «Хрестом Симона Петлюри» — його прізвище значиться під номером 1717: «Цинкаловський Олександер, юнак».
* Фрагменти листів Олександра Цинкаловського цитовано за публікацією: Радіон Ст. Професор Олександер Цинкаловський. До ювілею 75-ліття життя й 55-ліття наукової праці // Цинкаловський О. Старовинні пам’ятки Волині. Торонто, 1975.
Ілюстрації з відкритих джерел.
