Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Сергій. Так звати ротного. У якомусь далекому минулому житті (всього п’ять років тому) він – вчитель фізики та інформатики середньої школи. Але коли в країну прийшла біда, чоловік пішов захищати. Спочатку у званні сержанта, пізніше пройшов спеціальні курси і отримав перше офіцерське звання та взвод у підпорядкування.
Незабаром йому запропонували прийняти в підпорядкування вже роту, і він погодився. Але… людей до підрозділу офіцер набирає сам. За своїми критеріями та оціночними мірками. Тому тут немає випадкових вояків. Але підібрати мотивованих солдатів та сержантів, це лише половина справи. Їх ще потрібно навчити воювати.
– Те, що «дають» у навчальних підрозділах, звичайно, добре і потрібне, – каже командир роти. – Однак, справжнього солдата потрібно вчити щонайменше рік. І оці короткочасні контракти – це велике зло. Бо приходить людина, а ти не знаєш, чи варто вкладати в неї сили, витрачати час та пальне.
У цьому підрозділі розроблена своя методика підготовки. Тут кожен знає не лише свою роботу, але й справу іншого. Між собою хлопці називають це «школою універсальних солдатів». Адже кожен військовослужбовець може сісти за важелі бойової машини, навести гармату, чи взяти до рук снайперську гвинтівку. І це, на думку командира, дуже правильно. Бо в бою може статись так, що буде потрібен механік-водій, а не гранатометник, чи навпаки. І від цього залежатиме життя всього підрозділу.
…На війні ротний зіткнувся з підступною тактикою російських окупаційних військ – ховатись за спини мирних мешканців. За його словами, окупанти часто організовують свої вогневі позиції прямо в жилих кварталах. А щоб ще більше убезпечити себе, під час обстрілів виводять дітей на вулиці і тримають їх як заручників. Знаючи, що українці ніколи не стрілятимуть у мирних мешканців.
– Ну і як їх після цього назвати? – каже Сергій. – Так свого часу робили монгольські загарбники, згодом фашисти… а тепер так вчиняють нібито цивілізовані люди. Але я знаю, що за це Бог покарає їх. Так само, як і за підвезення боєприпасів у машинах з надписом «хліб» або «швидка допомога»…
Під кінець розмови, Сергій із посмішкою говорить, що якби бійці його підрозділу зібрали всі уламки від російських снарядів, що прилетіли до них за час війни, то лише на одному брухті стали б мільйонерами. Але немає на це часу, та й приймальних пунктів на війні теж немає.
У цього ротного розроблена ціла система фіксації вогню і координації нашої відповіді.
– Можливо, я колись розповім про неї детально, але не зараз. Скажу лише, що для ворога, який втратив пильність, достатньо буде одного, максимум двох снарядів, щоб відправити його до Росії у труні, – каже офіцер.
Ці люди служать не за нагороди. Сюди повертаються навіть після важких поранень. Бо тут є чітке розуміння того, що кожен із них прийшов захистити Україну. От такі вони «універсальні солдати» з роти Сергія. Благородні воїни України, віддані та безстрашні.
