Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
«Ти тільки заспокойся… Ільгар загинув… Підірвався на гранаті»
«Я розумію, що помирає лише тіло, а душа залишається жити далі. Завжди відчуваю, що батько поруч зі мною, що він ніколи не піде з мого життя. Головне, що його душа вічна і завжди перебуватиме десь близько» – саме такими словами свого батька Ільгара Багірова згадувала його тоді ще чотирнадцятирічна донька Євгенія.
Нині Євгенії 17 років. Дівчина навчається в економічному коледжі, саме в тому, де колись працював її тато (викладав допризовну підготовку). АрміяInform поспілкувалася з дружиною Ільгара пані Тетяною, яка розповіла, яким був її «Балу».
Наразі Тетяна сама виховує доньку Євгенію. Ільгар навчив її бути сильною та переживати всі труднощі. Але навіть тепер, дивлячись на його фотографії, жінка зі сльозами на очах розповідає історію їхнього знайомства.
– Ільгар був родом із Азербайджану. Закінчивши Харківське вище військове авіаційно-інженерне училище у 1992 році, почав офіцерську кар’єру в 69-му бомбардувальному авіаційному полку. З часом довелося послужити в Гостомельській бригаді зв’язку. Саме там ми і познайомилися. Ільгар – на 7 років старший і вже отримав звання капітана, а я була лише прапорщиком. Жили в гуртожитку, і одного дня у мене зламалася плита, а він допоміг її полагодити. Так і познайомилися, а далі почали спілкуватися. Це був кінець 1998-го. А потім розуміли, що не можемо один без одного. Попри різницю у віці, виявилося, що в нас багато спільних інтересів. Згодом одружилися, і в 2002-му в нас народилася донька Євгенія, – оповідає Тетяна.
У 2002 році Ільгар звільнився із лав ЗСУ, але з початком війни знову повернувся до армії.
– Його відмовляли усі рідні. Але якщо Ільгар щось вирішував, то доводив справу до кінця. Чоловіку прийшла повістка за мобілізацією. Навіть якби і не було її, він би сам пішов у військкомат. Оскільки бачив, як його друзі йшли на війну, й не міг спокійно сидіти вдома, – каже Тетяна.
Ільгара Багірова призначили командиром розвідгрупи 11-го територіального батальйону «Київська Русь». Саме там він отримав свій позивний «Балу». За словами Тетяни, його так називали тому, що був кругленьким і дуже добрим, як ведмідь з мультфільму про Мауглі.
Усередині вересня 2014-го під час позиційних боїв із терористами під Дебальцевим Ільгар стрибнув у танк і поїхав просто на противника. Цей відчайдушний маневр дозволив утримати дуже важливий блокпост.
У розмовах із дружиною Ільгар говорив про необхідність бути на фронті й захищати її і доньку.
– Коли чоловік був на передовій, щодня телефонував. Звісно, не розповідав усього, що там було. У слухавку інколи чула обстріли, а він просто відповідав, що все гаразд, – згадує дружина.
«Балу» воював до останнього. І на добру пам’ять про Ільгара Багірова, блокпост, на якому він перебував, назвали його позивним.
Загинув Ільгар Багіров у вересні 2014-го. У бою поміж Дебальцевим і Фащівкою з російськими найманцями капітан Багіров підірвав себе і терористів гранатою, щоб не потрапити в полон.
– Тоді четверо воїнів пішли в розвідку і потрапили в оточення. Двоє з них згодом потрапили в полон, а Ільгар не хотів здаватися і метнув у ворогів останню гранату. Загинув, але і забрав життя кількох терористів, – каже Тетяна.
Пошуки між небом і землею…
– У нас були збори матерів і дружин військовослужбовців, які перебували в АТО. Я пішла на них і один із волонтерів і каже: «Ти тільки заспокойся… Ільгар загинув… Підірвався на гранаті». А я саме тоді два дні не могла до нього додзвонитися. Згодом мій, нині покійний, батько зателефонував, і сказав, що по ТСН пройшла інформація про блокпост «Балу», і про те, що офіцер із позивним «Балу» загинув. Далі були дзвінки від знайомих та друзів із запитанням: «Це правда, чи ні?», – ділиться спогадами Тетяна.
Вона не вірила в цю звістку. Два місяці шукала Ільгара між небом і землею. Кожен її день розпочинався і закінчувався тим, що є надія. Але один із волонтерів якось поїхав забирати тіла загиблих, зателефонував Тетяні й сказав, що знайшов Ільгара…
Тіло офіцера два місяці залишалося на стороні ворога. Вони його поховали на одному з місцевих кладовищ. За два місяці вдалося домогтися ексгумації тіла.
– А далі були аналізи ДНК, огляд того, що залишилося від тіла. Але чесно, мені й досі не віриться. Телефонувала всім родичам та знайомим, а за день вирішила розповісти все доньці. А вона і сказала: «Мама, я й так уже все знаю.., – каже Тетяна.
Після проведення необхідних процедур, тіло героя доставили в Ірпінь, де 27 листопада 2014-го близькі та побратими провели Ільгара Багірова в останню путь.
Разом із донькою Тетяна часто передивляється фото чоловіка, й досі не вірячи, що його немає поруч. Що він ніколи не зайде у дім, не обійме, не промовить жодного слова… Але заради їхньої дитини не опускає рук.
– Ільгар дуже мріяв, щоб Женя навчалася саме в тому економічному коледжі, де він викладав. Спочатку дівчина була проти здобуття фінансової спеціальності, а нині їй це дуже подобається. Вона надзвичайно пишається тим, що має такого батька.
Позаторік в Україні презентували фільм «Перехрестя Балу». Картина відображає події лютого 2015-го на ключовому блокпосту на Дебальцівському напрямку, а в її центрі – долі чотирьох українських воїнів, які разом з іншими бійцями героїчно тримали оборону. Стрічка присвячена світлій пам’яті капітана Ільгара Багірова, капітана (посмертно) В’ячеслава Семенова – командира відряджених на блокпост прикордонників, а також усіх захисників України, які полягли у боротьбі за незалежність та цілісність Батьківщини.
– Ми з донькою були на презентації цього фільму. Хочеться подякувати усім причетним до створення цієї картини за те, що пам’ятаєте захисників України. Також дуже приємно, що цей фільм за ініціативи керівництва коледжу продемонстрували в навчальному закладі, де викладав Ільгар, – каже Тетяна.
Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (22.)01.2015, посмертно).
