З першого дня війни українці шукають відповіді на запитання, над якими ніколи не замислювалися раніше. Що робити? Як захиститися? Як…
АрміяInform уже якось коротко знайомила читачів із нині командиром взводу – вихователем Київського військового ліцею імені Івана Богуна лейтенантом Юлією Микитенко.
Але Юлія цікава не тільки тим, що командує першим у ліцеї «дівочим» підрозділом. Молода жінка має за плечима і кількарічний бойовий досвід, і незвичайну особисту життєву історію. Про це із пані лейтенантом спілкувався наш кореспондент.
– Юліє, у 2015 році ти навчалася в одному із найпрестижніших вишів України – Києво-Могилянській академії. Чому ж і як тебе «занесло» на війну?
– Зустріла демобілізованого киянина, який до того провоював рік у районі проведення АТО. І… закохалася. З першого погляду і, як то кажуть, «по самі вуха».
За деякий час мій Ілля, «втомившись» від мирного життя, вирішив повернутись до побратимів на передову. А переді мною постав вибір: чи й далі матися столичною студенткою, чи розділити із коханим фронтовий жереб. Вибрала останнє.
– Ти не влещувала Іллю залишитися? Він же чесно виконав свій громадянський, чоловічий обов’язок, міг би і не ризикувати життям ще раз…
– Жодним словом. Коли б ви поспілкувалися із ним хоча б хвилин 10-15, зрозуміли б, що говорити із Іллею про таке – марна справа. А мої почуття до нього були настільки сильними й щирими, що довга розлука з ним стала би пеклом. Тож по закінченню 4-го курсу через військкомат підписала контракт, пройшла тримісячні курси на базі Національного університету оборони, військово-польові збори. І влітку 2016-го мене зарахували до складу мотопіхотного батальйону «Київська Русь».
– Яку посаду довірили?
– Спочатку, впродовж року, була діловодом у штабі, а потім – два роки командиром взводу аеророзвідки, який, окрім дій за призначенням, виконував інші специфічні завдання. Ми щоденно моніторили передній край, зокрема ворожі позиції. Конкретно я займалась обробкою отриманої інформації, аналітикою і плануванням.
– Ілля був поруч, вас не розлучили як подружжя?
– Спочатку поруч. Але згодом чоловік став дибки: мовляв, інші хлопці по-справжньому воюють, а я тут біля тебе «відсиджуюсь». І швиденько перевівся до підрозділу, на передній край: від його позиції до окопів російських найманців було рукою подати. Воював головним старшиною роти.
– У екстремальні ситуації втрапляла?
– Гадаю, перебування в районі бойових дій вже є екстремальним. Звісно, що в порівнянні з тими бійцями, які постійно перебували «на нулях», ми ризикували значно менше. Але ймовірність потрапити під артилерійсько-мінометний обстріл, чи в поле зору ворожого снайпера, все ж була високою. Тим паче, наші спостережні пости розміщувалися всього за кількасот метрів від позицій ворога.
Якось бойовики збили наш дрон, який упав у «сірій зоні». Нас ніхто не примушував його звідти діставати, могли ж не повернутись. Але я і мої хлопці знали: ця техніка надто дорога й украй потрібна для отримання розвідувальної інформації. Тож ризикнули і дістали.
– Певно, маєш власний погляд щодо ролі жінки на війні, доцільності їхнього призначення на бойові посади…
– У суспільстві, навіть серед бойових офіцерів, існують з цього приводу різні точки зору. Як на мене, до уваги слід брати конкретний випадок, конкретну людину. «Залізобетонним» аргументом на користь участі жінки у бойових діях є лиш один – якісне виконання нею обов’язків за призначенням.
Якщо жінка – командир БМП, то жодних послаблень для неї бути не повинно. А то, трапляється, Марина чи Катерина відповідно до штату є командиром мінометного розрахунку, а насправді вона… куховарить. Пишномовні балачки про гендерну рівність тут просто зайві, а часом і безглузді.
– Чи важко командувати солдатами-чоловіками, серед яких є старші за віком удвоє?
– Відповідаю чесно: без складнощів не обходилося. Спочатку вони сприймали мене не дуже серйозно. Та згодом, як мені сьогодні здається, навіть стали поважати. Все залежить від того, як ти себе у підрозділі поставиш. Якщо підлеглі бачать, що ти володієш фахом, не ховаєшся за їхні спини, піклуєшся про них як можеш, то і ставлення до тебе стає відповідним.
– Ти служиш у столиці. А Ілля?..
– Він загинув у 2018 році, потрапивши під ворожий обстріл. Після його смерті я перевелася в ліцей. Тут почуваюся потрібною й корисною…
