Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Молодший сержант Андрій, як зазначають командири і побратими, один із найдосвідченіших воїнів мотопіхотного підрозділу. Його бойове хрещення відбулося у перші місяці війни в Донецькому аеропорту.
Влітку 2014-го Андрій добровольцем прийшов до військкомату. Після короткострокової підготовки в 169-му навчальному центрі Сухопутних військ ЗСУ в Десні, де колись служив строкову в розвідувальному підрозділі, прибув у 93-тю бригаду.
– До війни я жив на Херсонщині, – розповідає Андрій, – працював будівельником, займався цілком мирною роботою і навіть гадки не мав, що скоро опинюся у пеклі війни й доведеться пригадувати навички, які отримав навчаючись у розвідроті 300-го танкового полку в Десні та під час служби заступником комвзводу розвідників у Чабанці на Одещині.
Із перших днів вересня 2014-го підрозділи 93-ї бригади залучили до оборони Донецького летовища. Воїни бригади зайняли позиції у старому і новому терміналах та на вежі управління.
– 27 серпня мій підрозділ підійшов до села Тоненьке, а згодом ми зайняли вогневі позиції в аеропорту, – пригадує Андрій. – Оборону фактично оточеного летовища тоді тримало близько ста наших бійців і 3-го полку спецпризначення. Кожен день у ДАПі розпочинався із шалених обстрілів і ними ж закінчувався. Ворог по нас бив, як кажуть, з усіх калібрів: мінометів, важкої артилерії, танків, «Градів»… Щодня витримували десятки обстрілів, бувало, навіть до 50-ти. Російські окупанти постійно намагалися атакувати, а отримавши відсіч, відходили, просили перемир’я, щоб забрати вбитих і поранених. А потім самі ж одразу і порушували. Взагалі здавалося, що перемир’я для противника потрібне переважно аби підтягнути резерви, боєприпаси і техніку, організувати чергову атаку. Всі ці мирні перерви вони порушували, як хотіли. Ми були відрізані від основних сил. Щоразу, як виникала потреба евакуації поранених, вивозу тіл загиблих, доставки продуктів чи боєприпасів, відбувався прорив оточення, зокрема танковий. Тоді з прихованих позиції в руїнах вели вогонь по противнику, щоб, відвернувши його увагу, полегшити операцію прориву.
Андрію добре запам’ятався один бій, коли із товаришами вдалося знешкодити ворожий Т-72. Цей панцерник добряче дошкуляв оборонцям аеропорту. Раптово вискакував з-за ангарів і прицільно обстрілював наші позиції, коли заманеться.
Ранок 28 вересня, як завжди, розпочався з важких артобстрілів, ударів «Градів». З боку «Спартака» полізли піхота і танки. Андрій перебував на другому поверсі старого термінала. І от на злітну смугу вискочив російський Т-72 і почав заходити в тил оборонців. Андрій з товаришами відкрили по ньому вогонь з гранатометів і зрештою його знешкодили. Того ж дня загинув командир Андрія «Рубіж» – капітан Сергій Колодій, який супроводжував на БМП колону бойової техніки десантників 79-ї бригади, які йшли на посилення і ротацію «кіборгів».
Уночі 3 жовтня Андрія і його товаришів із 5-ї роти 93-ї бригади на БТРах 79-ки доправили до Пісків. Супроводжували їх танки прославленого «Адама». Із 50 воїнів роти, що боронили ДАП, десять загинули, 30 були поранені, й лише десятеро, зокрема і Андрій, вийшли з «м’ясорубки» неушкодженими.
Згодом Андрій воював під Маріуполем, Волновахою, Кримським, Пісками. Він підписав контракт зі Збройними Силами і прагне служити до перемоги над ворогом, до повного визволення окупованих територій Донбасу.
