Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Фото: DW
Джерело: Україна Молода
Ті, хто стежить за розвитком подій у Криму та на Донбасі, пам’ятають сакраментальну відповідь російського Президента в 2014-му році на запитання, що роблять кадрові російські військові в Криму: «Их там нет». Ця ж риторика про громадянський конфлікт в Україні, де за зброю взялися місцеві «ополченці», які у «воєнторзі» купили озброєння і військову форму, продовжилася і з початком військових дій на Донбасі.
Не похитнула позицію російської влади ні інформація про захоплених у полон псковських десантників, ні відео з обгорілими бурятськими танкістами, ні повідомлення про регулярні обстріли української території, які здійснювалися з боку Росії, ні інтерв’ю громадянина Росії Ігоря Гіркіна, який прямим текстом заявив, що в Слов’янську, куди прийшла його ДРГ, ніхто не хотів воювати і що «если бы не мы, то там ничего бы и не было».
Утім, як виявилося, спроба маскування військової інтервенції під громадянський конфлікт та заперечення прямої військової агресії з боку Росії – прийом далеко не новий. Сто років тому події на наших землях розвивалися приблизно за таким же сценарієм.
Кінець 1918 року виявився для молодої Української держави не простим. 14 листопада гетьман України Павло Скоропадський підписав Грамоту-маніфест до українського народу, в якому Україна оголошувалася частиною Всеросійської Федерації. Це спровокувало антигетьманське повстання, яке завершилося усуненням Скоропадського від влади.
У цей час Москва, користуючись періодом зміни влади в Україні, починає втілювати плани збройної експансії України. Головним об’єктом атаки стає Слобожанщина і Харків, зокрема, де в грудні 1917-го пройшов інспірований Москвою «Перший всеукраїнський з’їзд рад», який проголосив утворення Української соціалістичної радянської республіки як «федеративної частини Російської республіки». 19 грудня 1918 року російські війська перейшли в наступ і атакували українські залоги у Вовчанську та Білгороді. До 25 грудня більшовики взяли під контроль Вовчанський і Куп’янський повіти, а на початку січня 1919-го увійшли до Харкова, спровокувавши в місті більшовицьке повстання. Полковник Болбочан з частинами армії Директорії змушений був відступити.
У цей час Народний міністр закордонних справ Директорії Української Народної Республіки Володимир Чехівський одну за одною надсилає три ноти протесту Народному комісару закордонних справ Росії Георгію Чичеріну, де повідомляє, що:
«…Міністерство закордонних справ повідомляє, що регулярні війська Радянської Росії, а саме: 9-а Курська дивізія, 4-та Брянська дивізія, 17-та стрілецька дивізія направлені в Україну. Попереду регулярних військ посилаються партизанські загони, які постачаються зброєю і засобами військовим командуванням. Уже захоплені Валуйки, Куп’янськ, Білгород, Новгород-Сіверський та інші міста на українській території». (нота від 3 січня 1919 року).
Нарком закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін спромігся на відповідь лише 4 січня, відписавши, що:
«… перелічені Вами військові частини Радянської Росії на Україну не направляються і навіть не перебувають біля її кордонів. Військові дії на українській території на цей час ведуться між військами Директорії та військами українського радянського Уряду, що має повну незалежність. Між Україною і Радянською Росією не відбувається в цей час жодних збройних зіткнень». (нота від 4 січня 1919 року).
Цю ж позицію Чичерін повторив і наступного дня практично дослівно:
«… перелічені Вами військові частини Радянської Росії на Україну не направляються і навіть не перебувають біля її кордонів і жодних військ Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки на українській території немає. Військові дії на українській території на цей час ведуться між військами Директорії та військами українського радянського Уряду, що має повну незалежність. Між Україною і Радянською Росією не відбувається в цей час жодних збройних зіткнень».
Обурений такою реакцією, Уряд УНР надсилає до РФ чергову ноту:
«… В районі Харкова оперують регулярні війська російської радянської армії. Складаються вони переважно з латишів, китайців, мадяр і, частково, росіян… Ці китайсько-латиські війська, проходячи територією Української Республіки, спустошують села, грабують у селян і всього населення усе їхнє майно, складують на вози, вантажать на захоплені потяги і відправляють в Росію. …Директорія вважає за необхідність додати таке: Комісар закордонних справ заперечував участь російських військ у нападі на Україну, і водночас пропонує Уряду Української республіки вступити в мирні переговори на умовах зміни курсу внутрішньої політики українського Уряду відносно до партії комуністів і рад народних депутатів. Із цього, передусім, випливає, що російський Уряд без усякого на це права втручається у внутрішні справи українського народу. По-друге, силою китайсько-латиських штиків хоче запровадити в Україні такий лад, який бажаний для російського Уряд. На це Директорія заявляє, що нікому не дозволить за спиною українського трудового народу вирішувати його долю». (нота від 9 січня 1919 року за підписами голови Директорії Винниченка, членів Директорії Петлюри, Андрієвського, Міністра закордонних справ Чехівського).
У відповідь Київ отримує із Москви чергову порцію заперечень:
«…Ваше твердження, що на вас наступають латиші, китайці та мадяри, завербовані на кошти російського радянського Уряду, є повторенням тих наклепів, які поширюють проти нас уже протягом року імперіалістичні та контрреволюційні друковані засоби. …Громадянська війна, яка відбувається тепер на Україні, не є справою якихось агентів російської радянської влади, а природній результат тієї внутрішньої боротьби, яка ведеться на Україні». (нота Георгія Чичеріна від 10 січня 1919 року).
Хоча приблизно в той же час командувач збройних сил Радянської Росії, латиський стрілок Іоаким Вайцетіс доповідав Леніну: «…війська Петлюри воюють з нашими, що просуваються Україною. Цей факт незаперечно означає вороже ставлення Петлюри до Радянської Росії… Нами в цей час відкриті військові дії на Україні і наші війська зайняли частину Чернігівської, Харківської і Полтавської губерній, що безперечно відкриває перед Петлюрою ціль наших намірів, тобто бажання найближчим часом відродити робітничо-селянську владу на Україні».
Що й було зроблено. Уже в січні 1919-го у Харкові більшовики відновили Українську Соціалістичну Радянську республіку, утворивши в ній органи влади за російським зразком на чолі з болгарином Християном Раковським. Утім, одним із головних завдань, які Москва покладала на Україну, було перетворення її на сировинну і продовольчу базу для Петрограда та півночі Росії. Одним із перших декретів, виданих урядом Раковського, став декрет про надання продовольчої допомоги Росії.
А далі були Голодомор, Розстріляне Відродження, репресії 1937-го, гоніння на дисидентів… І розпад СРСР, який Володимир Путін досі вважає «найбільшою геополітичною катастрофою». І намагається виправити наслідки…
Паралелі надто прозорі. «Гібридна війна» Росії проти України почалася далеко не сьогодні. І за сто років, як бачимо, мало що змінилося.
