Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Уже в евакуаційній машині, намагаючись не знепритомніти від болю, Михайло тисячу разів відтворював подумки картину: ось він робить крок, за долі секунди лунає вибух, він намагається втримати рівновагу, опускає очі додолу… а там — ноги, наче ганчірки… І, як заїжджена платівка, в голові крутилось по колу запитання: «Ну як, як він міг натрапити на закопаний “сюрпризˮ?» Він, який прийшов на війну у 2014-му, він — який у розвідці обійшов кілометри тимчасово окупованої території, а в піхоті обладнав десятки позицій, він — який постійно тренувався, і він — який розмінував десятки квадратних метрів…
Від армії кропивничанин Михайло ніколи не ховався. Закінчивши школу, хлопець без вагань пішов на строкову службу. Вважав, що кожен чоловік має навчитись захищати й себе та свою родину, й рідну країну. З дитинства Михайло захоплювався спортом, зокрема кікбоксингом та силовими навантаженнями, тож рік в артдивізіоні 72-ї ОМБр для нього минув швидко. Після звільнення працював в охороні, аж доки не прийшов 2014-й.
Війна для Михайла почалась улітку того року, коли разом із побратимами з 28-ї ОМБр вони тримали рубежі під Мар’їнкою на Донеччині.
— Пам’ятаю, як уперше потрапив під обстріл. Молодий-зелений, чесно скажу, перелякався, очі точно були по 5 копійок. Але переляк швидко зник і відтоді більше не з’являвся, хоч як би сильно ворог не гатив. Понад рік прослужив в артилерії, але мені хотілось чогось більш драйвового. Адже в артилеристів як: ти майже нічого не бачиш, тобі дали координати, ти відпрацював по цілі, змінив місце. А мені не вистачало руху, – пригадує захисник.
Так Михайло потрапив до окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго. Починав розвідником. За два роки обійняв посаду заступника командира групи, отримав сержантські погони.
— Працювали тоді в Авдіївці, Мар’їнці, Пісках, кілька разів заходили на Луганщину. Завдання були різноманітні, різної складності. Найважче ж для мене було — це втрачати побратимів. Решта — це моя робота, яку завжди намагався виконати якнайкраще, — розповів Михайло.
І воїну це вдавалось. Так, за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, і зразкове виконання військових обов’язків у 2019 році старшина Дроботенко був відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Намагався всіх підтримати, переконати, що ми виберемось, і виберемось живими
Широкомасштабне вторгнення захисник зустрів у лавах 57-ї ОМБр. Тоді підрозділ Михайла вже як 8 місяців займав позиції неподалік тимчасово окупованого Слов’яносербська на Луганщині.
— О 3-й годині ранку 24 лютого на наші позиції повалили російські танки. Мій і сусідній ВОПи буквально одразу опинились в оточенні: з одного боку відступила сімдесятдев’ятка, з іншого — наш РОП відбивався від окупантів. Ми мали 82-мм міномет, я розвернув його в бік дороги, відстрілювався, поки не закінчились міни. По нас почав працювати танк. І в останню мить, коли із заступником комбата ще був зв’язок, я отримав наказ на вихід: «Вибирайтесь як можете, ми вас не витягнемо». Перед відходом на позиції ще встигли знищити всі документи й озброєння, яке не змогли забрати.
Так перед заступником командира взводу головним сержантом Дроботенком постало завдання — зберегти життя близько чотирьох десятків людей. Окрім воїнів 57-ї ОМБр, до групи доєднались бійці Нацгвардії. Трьох поранених, а також літніх вояків і тих, хто не міг швидко пересуватись, Михайло вирішив посадити на БМП.
— Командиру відділення дав команду прориватись на БМП, а сам із групою з 10 осіб залишився, аби викликати вогонь на себе та відвернути ворога від машини. БМП прорвала оточення, вискочила й полями проривалась до своїх під постійними обстрілами. А ми спочатку чотири доби переховувались у посадках. Усі дороги були перекриті, по них довжелезними колонами постійно рухалась ворожа техніка.
Велику роль в успішному виході групи з оточення зіграла попередня підготовка Михайла. Воїн, маючи навички розвідника, попередньо підготував кілька схронів, де хлопці змогли переночувати. Окрім того, на одній із позицій Михайло зробив запас води та їжі, яких вистачило на кілька днів. Через чотири доби переховування сержант вирішив перетнути дорогу та рухатись у напрямку, де мали бути наші позиції.
— Як командир переходив дорогу першим. За 5 хвилин, упевнившись, що все спокійно, дав команду рухатись решті. За дві доби ми подолали 110 кілометрів. Пересувались дуже швидко лісами та полями. Мені дуже допомогла фізична підготовка. Декому ж було дуже важко і фізично, і морально — людей гнітила невідомість. Намагався всіх підтримати, переконати, що ми виберемось, і виберемось живими. Мені ж самому не давало занепасти духом почуття відповідальності за життя інших: розумів, що від мене залежить, чи побачать їх рідні. На щастя, всі вибрались живі та здорові, і наша БМПшка теж вивезла всіх неушкодженими.
Нині Михайло мріє пробігти перших 500 метрів на протезах
Група вийшла під Сєвєродонецьк. Михайло кілька днів відпочив і почав працювати. Разом із побратимами проводили розвідку місцевості, виявляли ворожі позиції, здійснювали мінування.
Того переломного в житті Михайла дня він отримав наказ завести людей на відбиті позиції.
— У мене була інформація, що територія, де ми мали зайняти позиції, замінована. Пішов розміновувати, зняв дві МОН-50 і наступив на закопаний «сюрприз». Це сталось в одну секунду, раптом відчув біль, хоча не скажу, що аж надто сильний. Упав на спину. Рефлекторно скрикнув, але одразу ж себе зупинив — поряд був ворог. Наклав джгути: один моментально, другий не зміг гарно затягнути. Підповз побратим, допоміг. По рації викликали евакуацію. Медики прибули за 20 хвилин, пощастило, що саме перед цим розмінували дорогу. Евакуювали в Лисичанськ, потім — на мирну територію. У військовому госпіталі провели ампутацію.
Сьогодні воїн перебуває на лікуванні. Чекає, коли загояться рани, аби якнайшвидше розпочати процес реабілітації й готуватись до протезування. Попри складний стан, Михайло не занепадає духом і планує своє майбутнє. Мріє пробігти перших 500 метрів на протезах. Захисника вже запрошують взяти участь в «Іграх Нескорених». А побратими із ССО пропонують повернутися до них інструктором чи офіцером управління.
— У перші три тижні, коли лежав в реанімації, було важко й у моральному плані, й фізично. Складно було усвідомити, що я, молодий, здоровий чоловік, який постійно перебував у русі, залишився без ніг. До цього додавався комплекс вини за те, що сталось. Нині вже адаптувався, звикся до думки, що змінити нічого не можу. Вирішив, що мушу рухатись уперед. Поставив перед собою завдання — якщо збереглось моє життя, я маю стати більш вмотивованим і сильним. Щойно все вдасться і я відновлюсь, повернусь захищати Батьківщину. Чи то в добровольчому, чи то в іншому підрозділі. Я хочу показати побратимам, що не варто здаватись, варто боротись до кінця — за своє життя, родину, домівку, країну.
А вдома на свого захисника чекають дружина та дві чарівних донечки. І це — найбільша мотивація для чоловіка, аби втілити в життя всі свої плани.
