Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Сьогодні — 1 вересня, День знань. І якщо раптом ваша дитина без особливого ентузіазму ставиться до шкільної освіти, оперує аргументами на кшталт «там нудно», «мені воно ніколи не знадобиться», «можна глянути в Google» і таке інше, просто дайте їй почитати цей текст.
Бо напередодні кореспондент АрміяInform мав нагоду поспілкуватися з воїнами, які нині боронять країну від російських окупантів. Та, між іншим, поцікавитись, чи допомагає шкільна наука в серйозній і корисній справі демілітаризації агресивних російських «ваньок». І в якому саме сегменті військової справи здобуті за шкільною партою знання та навички знадобилися.
DIY «Вася» та інші «ніштяки»
І першим нашим співбесідником став офіцер одного з підрозділів Морської піхоти України старший лейтенант Влад Якушев. У цивільному житті він письменник, публіцист, громадський активіст та затятий прихильник детекторного пошуку.
— У школі мене точно не можна було назвати найкращим учнем у класі. Хоча, скажу відверто, я за складом розуму — «технар». Навіть ВНЗ згодом закінчив з інженерії. Ну а вміння гарно й цікаво складати слова в речення, а речення в читабельні тексти — то вже корисна набута навичка. А щодо школи та її внеску в армійську практику, то найбільш корисним шкільним уроком для мене виявився не «Початкова військова підготовка» (ПВП), а… урок праці.
На ПВП нам розповідав про армію огрядний підполковник, танкіст. І ми з колегами по класу ще жартували, що він викладає у школі тому, що в танк через люк уже не влізає.
Це зараз у YouTube можна знайти безліч відеоінструкцій, як з підручного мотлоху зробити якусь корисну річ. Але коли був школярем я, то провідником у світ «прямих рук» і рівно забитих цвяхів ставав вчитель уроків праці. І нам пощастило. Бо в нас її викладав сивий поляк із золотими руками. Антон Тадейович Младніцький вчив нас робити різні речі з усякого непотребу. До прикладу, з викинутих новорічних ялинок ми майстрували указки. З іржавих кришок до смітника — совки. Вручну, попередньо розрахувавши кількість витків і переріз дроту, перемотували електричні двигунчики. Майстрували собачі буди зі старих дощок так, що виходило навіть гарно. Словом, DIY (Do It Yourself — «зроби це сам»).
І саме це уміння «бачити» в мотлоху можливість практичного застосування, а потім і вміння перетворити це «щось» на корисну річ, згодом неабияк знадобилося в окопах. Бо самому за таким принципом довелося облаштовувати свій побут спочатку в АТО, а затим уже й під час масштабної російсько-української війни: душ з іржавої виварки, обшивку бліндажа зі старих дощок. Зрештою, за допомогою голки й нитки та старих шмат змайструвати манекена «Васю» так, щоб він мав натуральний вигляд і на нього щоразу «куплявся» ворожий снайпер.
Щодо інших дисциплін. То серед них насправді немає другорядних. Особливо для військового. Вчіть, юнацтво, фізику та хімію. От вчить вас вчитель фізики малювати електричну мережу з розмиканням, не ігноруйте, розберіться, як це все працює. Знаючи це, можна і світло в бліндажі провести. А можна за допомогою вибухівки, дротів та батарейок таку схемку скрутити, що стовідсотково вдало «відмінусується» ворожа техніка разом з їхньою піхотою. Хімія — так само. Пам’ятаючи, що вам розповідав вчитель про властивості певних хімічних сполук, можна «оживити» старе дизельне паливо, чи самостійно зробити хімічні світильники, які ми використовуємо під час бойової роботи. Або зробити хімічну грілку, яка не дасть замерзнути рукам чи ногам.
І таких прикладів насправді тисячі. Ба навіть, звичайна грамотність у написанні рапортів, доповідей чи зведень — надзвичайно важлива. Адже ґрунтовне та коректне донесення військовим власної думки, інформації чи спостережень впливає на хід виконання подальших завдань та життя бойових побратимів.
Тому хочу подякувати всім, хто колись учив мене. Бо ці знання насправді неоціненні!
Історія як «головний калібр» у перевиховані «вати»
Капітан Юрій Лелявський (учасник АТО, воїн окремої десантно-штурмової бригади, пресофіцер):
— У шкільні роки ти, як губка воду, всотуєш у себе знання. Без стійкого переконання — знадобляться вони тобі чи ні. І якщо ти багато читаєш — будь упевнений, що колись засвоєні тобою знання однозначно стануть у пригоді. За родом своєї армійської професії дуже часто доводиться комунікувати з місцевим населенням району бойових дій. Навіть не так — це невіддільна частина роботи. І такі імпровізовані дискусії часом стають справжнім «полем бою» проти засилля «руского міра» та цілого оберемку «ватних» наративів, що гніздяться в головах людей, які тривалий час перебували під дією ворожої пропаганди. І от тоді вчергове подумки знімаєш капелюха перед зусиллями своїх викладачів з історії, основ психології. Коли методично, доступно й поступово кожен «ватний» аргумент на кшталт «а от по телевізору казали» ти «рубаєш» науково підтвердженою інформацією. З джерелами, фактами, зафіксованими в наукових працях прикладами й датами. Звісно, не до кожного опонента доходить. Але принаймні спонукає замислитись. Бо на відміну від російських загарбників чи, прости Господи, «вояк» із квазіреспублік, кожен з українських солдатів може дохідливо пояснити за що й чому ми воюємо з ворогом. І чому, власне, росія — наш давній ворог. Тішить те, що після 24 лютого залізобетонно впертої «вати» поменшало в рази.
Ну а суто в практичній десантній площині тепер із вдячністю згадую свого… викладача фізичного виховання. Якщо в школі бігати кроси здавалось таким собі завданням, то тепер, будучи десантником, усі сумніви в тому, що тіло треба гартувати з юності — повністю розвіялися. Судіть самі: на передовій треба на собі постійно носити бронежилет, шолом, боєкомплект, як мінімум дві ручні гранати, автомат. А якщо марш чи переміщення, то треба ще на собі чи в руках перти ящики з патронами, міни й тому подібне. Нещодавно був вихід за лінію фронту. Відмахали майже десять кілометрів у складі саперної групи, несли міни та ставили їх у ворожому тилу та на шляхах пересування ворожої техніки. Окрім захисного спорядження та штатного боєкомплекту, вага мого наплічника тоді була кілограмів 25–30. Думав не витримаю тієї «мандрівки»: йшли лісом, пересіченою місцевістю, потім у гору по схилах. Але все норм — від групи не відстав, рюкзак із мінами дотягнув, потім ще їх і вкопував у твердий ґрунт, який довелося рубати сокирою, настільки там була жорстка земля.
In English please!
Вчи англійську — в житті знадобиться! І з цією тезою, яку можна було почути від батьків — сперечатися важко. Ба більше, нині, коли інтенсивність військової допомоги від партнерів з НАТО є стабільно високою. Так от, наш побратим (побажав бути інкогніто), що робить смерть ворогам за допомогою запальних американських «іграшок», розповідає:
— Англійська у війську, особливо в середовищі мобілізованих — приблизно як в анекдоті про середню температуру по лікарняній палаті. Комусь, як мені, до прикладу, пощастило зі шкільною вчителькою. Пані Євгенія не лише навчила нас впевнено вимовляти фрази типу «London is the capital of Great Britain», а й не встидатися спілкуватись із носіями мови. А це важливо. А от у когось вимовити «Май нейм із Вася» виходить із потугами. Так ось, коли ми отримували іноземну бойову техніку, освоювали програмне забезпечення та інструкції до неї, не всі однаково добре дружили з англійською. Хоча, як солдати і як технарі, всі хлопці були добірні. Тому, аби цю ситуацію полегшити та пришвидшити, пробіглися ми ще з кількома хлопцями, що в школі англійську непогано «тягнули», і кольоровими наліпками з перекладом українською пообклеювали все, що треба покрутити, натиснути або потягнути. Звісно, вийшло строкато й не зовсім по-військовому «паралельно-перпендикулярно». Однак це працювало. І інструктори, що нас навчали, ноу-хау оцінили.
Ну а моїй викладачці англійської та решті вчителів, що сіяли в мені розумне, добре та вічне, хочу сказати: Thank you for all your efforts! Ми обов’язково переможемо!
Знання, що не дадуть пропасти!
Це розповів львів’янин Іван Гаврилко, учасник АТО, громадський активіст та вихованець «Пласту», а нині — воїн-морпіх.
— Учитися й учитися — напевно, це є головною перевагою хорошої школи та мудрих викладачів. У мене були саме такі, у львівській 62-й середній школі. В моєму армійському наплічнику досі обов’язково лежать декілька книг. Бо література — це те вікно, через яке ти бачиш світ. І наша класна керівниця пані Людмила Гаврущенко зробила так, аби ми це «вікно» тримали завжди широко прочиненим. А ще… на війні читання книг рятує від стресу й не дає банально з’їхати з котушок. Прямо й не скажу, який предмет зі шкільної програми більше чи менше важливий у тій справі, що я зараз роблю.
У війську кожен обов’язково вивчає тактичну медицину. Але чи зміг би я опанувати цю науку, не маючи попередньо бази у вигляді базових знань з основ людської анатомії. І, діставши поранення, врятувати собі життя, вчасно й правильно наклавши турнікет?
А наука у «Пласті», яка дала мені розуміння про навички комунікації та виживання у дикій природі. Тож, будучи в оточенні у березні цього року, ми змогли вийти, орієнтуючись по зірках, бо інших засобів навігації застосувати було неможливо.
Черпайте знання з того джерела, яке зветься школою. І щирий уклін усім учителям!
«Штурм ТЦК», або Армія — теж трішки школа
Особливо, якщо за зброю беруться вчителі. Сергій Хараху — викладач географії та предмета «Захист України» в одній із львівських гімназій. Фанатично віддана вчительській праці людина, яка мала водночас «бронь» від мобілізації. Але добровільно відмовився від неї задля можливості захищати країну в лавах війська. Нині — солдат-піхотинець:
— Не вдаватимусь у подробиці того, як саме «штурмував» місцевий ТЦК та СП вдень 24 лютого. Довжелезні черги з добровольців перед військкоматами якнайкраще ілюстрували те, що Україну росіянам не здобути ніколи. Скажу лише, що вже 28 лютого, обмундирований та зібраний отримав перше призначення до підрозділу, де переважна більшість мобілізованих — без досвіду військової служби. А це десь до сотні осіб, яких треба вчити та тренувати, як кажуть, з нуля: початки вогневої підготовки, тактична медицина, військова топографія тощо. А я, між іншим, викладач профільного предмета — пропоную командирові свої послуги. Отримую згоду. І на нашій базі відкриваємо філію шкільного кабінету «Захист України». Вигрібаю зі школи два десятки навчальних масогабаритних макетів стрілецької зброї АК, М-4, М-16, Форт-221, СГД тощо. Згодом для занять з такмеду дістаю вже манекен для тренувань, знову ж таки через вчительську громаду. Потім — заняття з військової топографії й таке інше. Десь за місяць часу до нашого вишколу залучили вже спеціально та фахово підготовлених інструкторів. Ну а потім нас стали розподіляти по новосформованих піхотних підрозділах. На службу в один з яких потрапив і я.
Армія — теж трішки школа. Бо тут треба вміти вчитися нового в стислі терміни. За військовою спеціальністю я стрілець. Але вже в бойовому підрозділі опанував фах гранатометника. Так що тепер умію користуватися британським NLAW.
А ще в мене є приємний фідбек від власних випускників. У паузах між навчанням і полігонами в перший місяць я перестрів своїх колишніх гімназистів, які також опинилися у війську. І хлопці розповідають, що проходили вишкіл на одному з полігонів. І кажуть, що наші уроки в гімназії були помічними. Мовляв, інструктор показує турнікети. Переважна більшість бачила їх зблизька вперше. А ви, пане вчителю, знайомили нас із сучасними засобами зупинки кровотечі. Та ще й із різними модифікаціями. Тож лише двоє з усього підрозділу з першого разу впорались із завданням. Обидвоє — мої учні. А це значить, що я все правильно робив як педагог.
Цей навчальний рік дійсно буде особливим, адже декому просто немає де сісти за парту — школа розбита ворожими снарядами. На тимчасово окупованих територіях у школах, що не стали відстійниками для озброєних «ваньок», хазяйнують колаборанти, і тому навряд чи хтось із притомних батьків поведе туди свою дитину. Дехто, хто встиг врятуватися разом із батьками від обіймів «руского міра», уперше піде до школи за кордоном або в регіонах, які не зачепила масштабна збройна агресія рф.
У День знань ми хочемо побажати школярам сил і наснаги, бо вона знадобиться і в освітніх клопотах, і у справі подальшого відновлення країни після нашої Перемоги. І подякувати вчителям, які в цей непростий час закладатимуть в юних українців життєво важливі та необхідні для успішного життя знання. Крилатий латинський вислів промовляє Patriae decori civibus educandis — освічені громадяни є окрасою батьківщини. І завдяки школі ця теза стає реальністю.
