Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Тим, хто прагне руїн кремля і синьо-жовтого прапора над ним, слід знати — цей гештальт українці закрили ще в 1917 році. Коли козаки Запорізького полку пів року контролювали палац теперішньої путінської резиденції (над якою підняли український прапор). А в центрі москви вже двічі відбувався український військовий парад.
Самоорганізація українських вояків москви
Після того, як у Києві зорганізувалась Центральна рада, у москві організовано понадпартійну Українську Раду, яка включила представників усіх тамтешніх українських організацій. Цю раду до жовтня 1917 року очолював майбутній очільник Міністерства внутрішніх справ УНР Олександр Саліковський. Громадсько-політична самоорганізація місцевих українців значно поступалася динаміці серед військових. Цю раду, на чолі із організаційним Бюро у складі 11 представників від різних структур, створено лише 18 квітня (майже за два місяці після початку революції). Згодом, 9 червня, на базі цієї ради створено ще Українську раду Центральної Росії. Заступником голови відповідно створеного Тимчасового комітету (О. Саліковського) став голова московського Українського військового клубу (Ю. Авдієв).
Натомість у вояцтва справи йшли значно краще. Проте форсовану самоорганізацію українців в армії одразу і категорично не сприйняло російське офіцерство. Попри це, «негайно в цілому гарнізоні по частинах були закладені громади». І від кожної української військової громади до Українського військового клубу спрямовувались делегати, що дуже швидко перетворило українців у грізну революційну силу в москві. Водночас динаміка була стрімкою.
Вимоги, що висував військовий клуб, були цілком у наративі, який популяризували самостійники М. Міхновського з Українського військового клубу імені П. Полуботка в Києві. Це була концепція створення окремих українських полків.
Українські частини в московському воєнному окрузі
На початку літа 1917 року комендантом московского воєнного округу призначено російського соціаліста-революціонера Олександра Верховського, відомого в армії борця із царським абсолютизмом. Він із розумінням поставився до вимог Українського військового клубу та заявив: «Я походжу з України, люблю український народ, розумію його інтелектуальні здібності, і тому вважайте мене своїм приятелем, все, що Вам потрібно і що буде залежати від мене, я зроблю». «Дуже симпатичне ставлення нового командувача» до українців відзначено й на засіданні Центральної ради 20 червня. Американська українська преса взагалі написала: «Верховський походить з Волині і є свідомим Українцем».
Свого слова майбутній генерал і воєнний міністр російської імперії дотримав. Українці військового клубу «в першу чергу розіслали телеграми і листи по всій окрузі про закладення українських громад в гарнізонах». Так було організовано українські військові осередки у Брянську, Ярославі, Нижньому-Новгороді, Твері, Івано-Вознесенську (тепер — Іваново) та в гарнізонах московського округу. Опісля, з дозволу Верховського, скликано в москві з’їзд представників цих громад, на якому «приступили до формування перших батальйонів у полках».
У москві негайно організовано по одному українському батальйону в 7 піших полках, окрім цього, «цілий важкий 7 дивізіон оголошений українським». У кавалерійських підрозділах московського гарнізону «формування українців не відбулось за браком там українського старшинства». З цієї причини в кінних частинах москви, як і скрізь по фронтах, українізація відбувалася дуже повільно. Проте один «кінний український полк імені гетьмана Калнишевського» таки було створено в московській військовій окрузі, у Твері.
Український запорізький полк
Основою Запорізького полку в москві стали 275 козаків із 664-ї дружини на чолі з поручником Митрофаном Попсуй-Шапкою. Він був не лише одним із перших творців українського військового руху в місті, але й став учасником усіх трьох Всеукраїнських військових з’їздів, які відбувалися навесні, влітку і восени 1917 року в Києві. Саме він очолював Українську військову раду московської військової округи. А з листопада 1917 р. став начальником військових частин, сформованих з вояків-українців у Москві. І надалі гідно воював за Україну у складі Армії УНР упродовж всієї визвольної війни.
Окремий український полк почав формуватись Українським військовим клубом москви одразу після того, як були сформовані українські батальйони. Тобто наприкінці червня — на початку липня 1917 року.
Вибори командира і формування українського полку відбувалися в літньому таборі Несвізького полку. Після того як церемонія виборів закінчилась українським славнем, усі розійшлись по своїх українських батальйонах, щоб перевестись у новий — український — полк. Розійшлись, очевидно, по тих батальйонах, які раніше були сформовані при різних полках московського гарнізону. Оформленням зайнявся С. Захарчук разом із головою Українського військового клубу в Москві Ю. Авдієвим і за сприяння О. Верховського.
На другий день був відданий наказ по Окрузі про формування московського Українського Запорізького полку. А за кілька днів вийшов перший наказ по полку, де зазначались командири батальйонів: 1-го — капітан Солоха, 2-го — штабс-капітан (прізвище не зазначене, можливо, це був Попсуй-Шапка), 3-го — штабс-капітан Кузьменко, 4-го — штабс-капітан Клишевський. Командир першого батальйону переведений із 165-го Луцького полку, двоє останніх — зі 167-го Острозького.
Начальником господарської частини запоріжців став підполковник Вовк із Сибірського стрілецького полку. А полковим ад’ютантом — підпоручник Олекса Левицький. Склад нового полку був надзвичайно військово і патріотично налаштований, адже до його складу «входило тільки одних унтер-офіцерів 2000 осіб». Не меншу частину полку становили бунчужні (сержанти).
Прапор над кремлем і полковий прапор
Від липня і до кінця жовтня 1917 року «українські частини несли варту в гарнізоні, а головно в Кремлі. Тоді на кремлівській вежі, після 3-кольорового царського прапора (чорно-жовто-білого. — Ред.) повівав український синьо-жовтий прапор аж до того часу, коли більшовики опанували москву і вивісили свій червоний прапор». Тобто замість прапора сім’ї Романових, яка зріклася престолу, висів український національний прапор. Цікаво, що і в Петербурзі царський «Зимовий палац» теж охороняли українці. Російські офіцери боялись довірити охорону найбільш важливих об’єктів своїм солдатам-землякам.
Запорожці добре знали і розуміли символіку прапора. Адже одразу взялись за пошиття власного полкового знамена, де, до речі, зображено український національний стяг (синьою барвою вгорі). Посвята цього прапора відбулась 6 серпня 1917 року. Цього дня, відповідно до розпорядження командувача московським військовим округом полковника Верховського, «всі українці-солдати будуть увільнені від заняття, щоб взяти участь у святі». Це знамено пошив Український військовий клуб Москви. Коштувало воно 600 рублів — колосальні гроші на ті часи. «З одного боку була ікона Матері Божої — Покровительки всього війська Запорізького, з другого — звичайний стародавній малюнок козака із самопалом і шаблюкою».
Напередодні, увечері 5 серпня, у старшинському зібранні відбувся «чин прибивання знамена до держака». Перший цвяшок «бив Командир полку, потім командири батальйонів, далі сотенні, півсотенні, бунчужні і козаки». Наступного дня відбулось освячення і парад. Увесь полк був одягнений у новенькі, добре підігнані майстрами, однострої з особливостями «на взірець гвардійської обшивки у старшин і козаків». Старшини мали погони «з красиво виробленою комбінацією літер У.З.».
Свято вдалось на славу. Був гарний сонячний день. Об 11-й годині почався молебень, під час якого «проголошено многоліття всьому Українському народові, Українському війську та Українській Центральній Раді». Після молебня був парад, «один із найліпших парадів, які мали в життю бачити». Парад прийняв полковник Верховський, який сказав вітальне слово, відзначивши, що в новій країні «вільно жити» всім народам і що «на всіх цих народах лежить у цей час великий тягар продовження війни до побідного кінця». Після обіду було віче в саду, на якому були промови з історії. Далі співали пісні, увечері грала музика. Цей полковий прапор командир полку С. Захарчук проніс через усю визвольну війну і згодом передав до Музею визвольної боротьби в Празі. Врешті-решт прапор запорожців повернувся до України і сьогодні зберігається у фондах Національного музею історії України.
Окрім охорони кремля, український полк із москви залучався до придушення лівих і правих виступів проти тимчасового уряду. Серед них був «Марш на Нижній Новгород». Очевидно, полк був залучений до «каральної експедиції» для придушення солдатського бунту в цьому місті, підлаштованого більшовиками в липні 1917 р. Російські джерела пишуть про «юнкеров» і «казаков с тремя броневиками», спрямовані Верховським, щоб «водворить в Нижнем Новгороде государственное начало». До сутичок тоді не дійшло, збільшовичені солдати опору не чинили.
Напередодні більшовицького перевороту в жовтні 1917 р., Український військовий клуб в москві провів ще один історичний захід — 1-й Український військовий з’їзд московського військового округу. Відбувався він 16–18 жовтня. «Известия Московского Совета рабочих и солдатских депутатов» писали, що перед відкриттям з’їзду на Арбатській площі відбувся парад українських військових частин, організований Радою Українського військового клубу москви. Українські частини прибули на площу з національними прапорами. А опісля супроводжували через Нікітський бульвар на Тверську прибулих делегатів до приміщення засідань.
Уся історія Запорізького полку і Українського гарматного дивізіону в москві — це яскраве свідчення високого рівня самоорганізації українців. І не лише, коли виникає загроза, але й тоді, коли — після багатьох років утисків — з’являється можливість вільного життя. При цьому це згуртування в українські громади, відчуття плеча земляків, мало чітко виражений характер однозначної самоідентифікації та відчуття єдиного українського національного самовираження незалежно від соціального статусу і регіонального походження.
Звідси головний висновок — українці непереможні не лише тоді, коли самоорганізовані, а й тоді, коли стійкі до ворожої пропаганди та продовжують, попри різні перешкоди та виклики, — досягати спільної національної ідеї.
Юрій Юзич, спеціально для АрміяInform
