Спікери та спікерки семінару зосередилися на тому, щоби вкотре пропрацювати складні питання та розглянути реальні кейси щодо ролі жінок в армії. Обговорили також табуйовані…
Максим Манькута здобув спеціальність механіка-водія БМП-1 ще під час строкової служби в Десні у 2001 році. Там здібного та кмітливого сержанта залишили навчати інших. Так і прослужив старший сержант Манькута весь свій термін, як він каже, «в найкращому навчальному центрі Європи». Потім закінчив педагогічний університет і працював вихователем у школі-інтернаті.
— Коли на початку 2014 року з’ясувалося, що війни з рашистами не уникнути, подалися з хлопцями зі своєї Ладижинки, що на Черкащині, до військкомату, — пригадує співрозмовник. — Спочатку воював у складі 30-ї окремої механізованої бригади, а потім продовжив у сформованій 53-й бригаді. Брав участь у боях під Щастям, Станицею Луганською, Авдіївкою… У вересні 15-го повернувся додому. Мав кілька контузій, тому вирішив, що працювати з дітьми мені буде і важко, і недоречно.
…24 лютого Максим Манькута прокинувся, дізнався про масований наступ росіян і поїхав до військкомату. Вдома всидіти не міг, адже на той час син Артем уже два роки служив контрактником в десантно-штурмовій роті окремого батальйону морської піхоти.
— Своїм рішенням знову опинитися в районі бойових дій я хотів підтримати Артема, — говорить Максим. — Серцем відчував, що йому з хлопцями буде важко стримувати рашистську навалу на Півдні країни, хоча він в коротких повідомленнях запевнював мене, що в них все добре.
Новий етап війни для Манькути розпочався під Києвом у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, але подумки — поруч із сином, який тримав оборону на Півдні.
Наприкінці квітня Максим на кілька днів був відряджений до рідного села, де волонтерський центр Ладижинської громади передав для потреб «Чорних запорожців» Volkswagen Transporter.
— А потім були бої під Новолуганським, Вуглегірською ТЕС, — продовжив розповідь Манькута. — Поруч зі мною у взводі — мій рідний брат Денис. З одного боку нібито легше, один одного підтримуємо, а з іншого — переживаєш і за нього. Під Вуглегірськом ворог переважав нас в рази. Наші два неповні відділення тримали позиції, які мали обороняти два взводи. По нас постійно гатила рашистська арта, виходили танки прямою наводкою. Було пекло. Перші думки, які нахлинули: це моя перша поразка. Але згодом все обміркував і заспокоїв себе: я ж не впав у відчай, взяв на себе командування залишками бійців і не втік з позицій. В екстремальній ситуації я перевірив свої сили, на скільки мене вистачить, відтепер знаю свої можливості. Ми не залишили позиції, доки нас не замінили. Під час останнього бою я й зазнав чергової акубаротравми і травми хребта. Спочатку лікування в одному госпіталі, потім в іншому…
Наша зустріч із Максимом відбулась, як він каже, завдяки «доброму серцю лікаря», який на короткий час відпустив з госпіталю — того дня в дружини був день народження. А ще він поспішав відвідати могилу побратима, який загинув у нього на очах під час оборони Києва.
— Маю кілька бажань — аби Бог оберігав моїх сина та рідного брата, — говорить наприкінці розмови Максим. — А головне — повернутися на фронт, аби добити клятого окупанта. І завдяки лікарям-чарівникам я обов’язково повернусь.
