Дослідник і популяризатор козаччини став тим, хто повернув українському народові пам’ять про його героїчне минуле і перетворив історію на національну…
Інженера Вінницької автошколи ТСО України Олександра Клеца знають у багатьох підрозділах Українського війська, яке сьогодні боронить Україну. Адже він ще з 2017 року і волонтерить, і дає міні-концерти для захисників. Загалом на його рахунку близько 400 таких виступів!
Я багато чув про Олександра від пересічних солдатів та офіцерів, які захищали і захищають східні рубежі України. Всі вони з великим захватом розповідали про мого земляка, який з гуманітарною допомогою і гітарою в руках за ці п’ять років відвідав десятки підрозділів. Перебуваючи нещодавно у Вінниці, зателефонував Сашкові й запросив до кав’ярні. Тут, на березі тихоплинного Південного Бугу, за філіжанкою запашної кави і відбулася ця розмова.
− Скажи відверто, що змусило тебе, батька двох неповнолітніх синів, бувати на фронті?
− На початку війни у 2014-му, коли наша армія була голодна і роздягнена, на допомогу їй прийшли тисячі небайдужих українців. Серед них було чимало людей, які віддавали останню копійку. Тоді, пам’ятаю, вінничани возили на схід усе, хто що міг. Я подумав: якщо ти не сидиш із «калашом» у окопі, то роби те, що можеш, перебуваючи тут, у глибокому тилу. Незабаром ці думки я реалізовував уже на практиці, збираючи з іншими містянами «гуманітарку» і доставляючи її на схід. Везли все — від одежі й продуктів харчування до бензопил, необхідних для спорудження взводно-опорних пунктів, бліндажів.
Згодом познайомився з таким відомим у Вінниці і за її межами подружжям як Світлана Бевз і Сергій Бурбело — людьми, які у 2014-му воювали у складі батальйону «Айдар», а потім почали волонтерити. А також із багатьма іншими небайдужими українцями зі всіх куточків нашої країни. Ми, зокрема, провідували бригаду зі складу Національної гвардії України, де на той час служило чимало наших земляків. Доставивши гуманітарку, паралельно ще давав концерти.
− Пісні яких авторів ти виконував?
− Свої власні. Вражень від побаченого і почутого в солдатських окопах мені вистачить на все життя: Господь Бог не обділив — принаймні так мені здається — умінням передавати словом, музикою думки пересічного солдата, його матері чи батька, які так чекають свого сина вдома. Їх я і намагаюся відображати у своїй творчості. Але це вже почалося потім. А тоді під час перших поїздок виконував пісні, написані задовго до вторгнення росіян.
− Почекай, ти ж не Нострадамус і навіть не Ванга, щоб передбачити цю війну і задовго до неї писати такі пісні…
− Звісно, що ні. Але жодна з пісень, написана задовго до війни, не мала мілітарного забарвлення. І самі солдати просили мене виконати «щось для душі й серця». Розумієш, на фронті воєнні пісні мало кого цікавлять. Їх, як кажуть самі воїни, потрібно співати за столом вдома, повернувшись з окопів. А там цієї війни вистачає і без пісень.
− Я чув, що ти бував і нині буваєш у підрозділах разом зі священниками…
− Є таке. Зокрема, з військовим капеланом отцем Дмитром Поворотнім, який править службу Божу у Дніпрі. Адже наші воїни потребували і потребують не лише матеріальної допомоги, а й духовної. Я від колишніх фронтовиків не раз чув, що «на війні невіруючих немає». А буваючи на фронті, переконався, що це дійсно так…
− До речі, щодо матеріального забезпечення. За ці вісім років дійсно сталися реальні зміни чи це все здебільшого вигадки політиків?
− Я не служив ні в американській армії, ні в німецькому бундесвері й не можу судити про їхнє забезпечення. Проте думаю, що нам до них ще далеко, м’яко кажучи. Натомість я служив у радянській армії, Збройних Силах України у «лихі» 90-ті. Так ось, як не парадоксально це прозвучить, але за ці вісім років війни наше Українське військо піднялося на десятки позицій. Дивлячись на наших військовиків, я і радію, і засмучуюсь. Радію через ті разючі зміни, що відбулися. А засмучуюся, бо думаю: скільки часу згаяно, скільки можливостей втрачено. Та ми ж могли б за ці 30 років гори звернути! Але час назад, як і життя, не відмотаєш. Залишається наверстувати бездарно втрачені можливості.
− Як змінилось твоє життя після 24 лютого?
− Уже через кілька днів практично весь колектив Вінницької автошколи, де я працюю, вступив до лав міської тероборони. Більшість з нас − учасники АТО/ООС, або ж мають досвід армійської служби. Не переповідатиму все, що ми робили, а скажу лише, що мали на озброєнні автомати, кулемети і навіть гранатомети. Ми готувалися до вуличних боїв у місті, налагодили тісну взаємодію з місцевими органами влади, МВС, СБУ, а також підрозділами ЗС України, що дислокуються у місті чи поблизу. А ще — навчали навичкам поводження зі зброєю, тактичним прийомам містян, які про армійську службу знали тільки з кінофільмів, але горіли бажанням захистити рідне місто в разі необхідності.
На базі автошколи організували госпіталь, оснастивши за допомогою волонтерів його певним медичним устаткуванням. А підвал обладнали під бомбосховище, де в особливо небезпечні дні знаходили прилисток сотні вінничан: по місту московіти завдали кілька ракетних ударів. Наш підрозділ цілодобово протягом кількох місяців перебував у казармах і за першою командою готовий був висунутись у визначений район для виконання відповідних завдань. Слава Богу, до цього не дійшло.
− Мені розповідали, що ти зі своїми колегами займаєшся волонтерською діяльністю і сьогодні…
− Останнім часом ми повернулися до звичної роботи. Але намагаємось бути корисними своїй країні. Тому спільно з небайдужими вінничанами-музикантами даємо концерти благодійні, зокрема, виступали і в метрополітені міста Дніпра, в інших українських містах. Не скажу, що надали допомогу на мільйони гривень, але на новий «Фольксваген» усе ж «нашкребли», передавши його одному з підрозділів ЗС України. При цьому, користуючись нагодою, виступили перед пораненими, які лікуються у Дніпровській лікарні імені Іллі Мечникова. Буваємо з колегами і у військових підрозділах, задіяних у бойових діях. Словом, намагаємось щось робити для наших хлопців.
− Екстремальні ситуації трапляються?
− Ймовірність «спіймати» кулю снайпера чи осколок завжди є. Тим паче, коли до ворожих позицій якихось 200-300 метрів. Але, слава Богу, якось обходиться…
− Як ставиться твоя родина до поїздок на схід?
− Дружина Юлія хвилюється, але ніколи не відмовляє від них, розуміючи, що це марна справа. Ну, а Сашко з Олексієм, коли їх запитують, де тато, відповідають, що «поїхав на війну». Хочу вірити, що доки вони підростуть, ця клята війна закінчиться. І тоді, нарешті, ми за столом заспіваємо інших пісень. А ще — піднімемо чарку за тих, кому вже ніколи не сісти за святковий стіл…
