Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Як працюють історики в науковій академічній спільноті? Усебічно досліджують минуле, залучають і опрацьовують усі наявні інформаційні джерела, застосовують найбільш відповідні й ефективні методи дослідження… А потім представляють результати своїх студій у вигляді доповідей, статей і монографій. Обговорюють свої здобутки з колегами, дискутують, обстоюють чи корегують свою точку зору залежно від влучності аргументів опонента.
Як воюють ЗСУ, боронячи Україну під час збройної агресії з боку рф? Готують боєздатні збройні формування, насичують їх достатньою кількістю якомога якіснішої зброї та боєприпасів, проводять бойове злагодження, розробляють стратегічні плани, ухвалюють тактичні рішення…
Умберто Еко. Маятник Фуко: «Якопо думав: щоб засурмити, йому доведеться підвести очі до неба, і його засліпить сонце. Але саме так помирає сурмач, і оскільки помираємо лише раз, варто було зробити це добре».
Поки що доволі схоже на роботу науковців-істориків − джерела, засоби, методи, практична робота… Так звані внутрішні кухні mutatis mutandis цілком порівнянні.
Однак на рівні того, що називається «оприлюдненням» або «практичним представленням здобутих результатів» orbi et urbi, починаються разючі відмінності.
У ЗСУ на полі бою немає опонента, з яким можна дискутувати. У ЗСУ є ворог, якого треба знищувати і перемагати. Відповідно ЗСУ використовують на полі бою всі прийнятні згідно з міжнародно визнаними правилами і звичаями ведення війни засоби і методи для того, щоб перемогти ворога. У хід йде абсолютно все − краще знання місцевості, вдалі погодні умови, допомога місцевих мешканців, використання підручних засобів… Для перемоги не гребують нічим із морально прийнятного і юридично дозволеного.
Якщо бійцю, подібно до героя Арнольда Шварцнегера у фільмі «Хижак», треба обмазуватися з ніг до голови холодною річковою багнюкою, щоб ворог не міг побачити його в тепловізор, − він це зробить не вагаючись. Бо шкоди від обливання себе брудом, крім дрібного особистого дискомфорту, нікому не буде, а от переваги цілком можуть врятувати бійцю життя і допомогти йому перемогти на полі бою.
Думаю, читачі вже зрозуміли, до чого я веду. Ворог давно зрозумів, що історія − це зброя, й узяв її на озброєння не лише власного війська, але й усього російського суспільства. Рашизм − прямий вислід насаджування російською державою спотвореного «єдиноправильного» з точки зору російської держави трактування історії і покарання за спроби відмінних від нав’язаних державою інтерпретацій історичних подій. Приклади наводити зайве − вони загальновідомі, особливо ті, що стосуються Другої світової війни 1939−1945 рр.
Сергій Жадан «Солдатське взуття»: «Доки в горлі відвага, доки в серці закон,сурми, сурми, піхотинцю, ось він — твій Єрихон».
Постає запитання − як мають діяти українська держава й українські історики під час війни, причому діяти так, щоб не отримати в підсумку щось схоже на «рашизм» − таке само жахливе і неприйнятне?
Відповідь, як на мене, і проста, і складна водночас. Проста − в теорії, складна − на практиці. Однак складна − не означає нездійсненна.
В Україні існує надзвичайно сприятливе (передбачаю хвилю обурених зауважень щодо цього твердження − але саме так, сприятливе) середовище для здійснення історичних досліджень, оприлюднення та обговорення їхніх результатів. Поясню, про що йдеться. Мається на увазі відсутність будь-якої цензури і можливість вільно висловлювати й оприлюднювати свої думки. Ці можливості дуже несуттєво звузилися внаслідок прихованої збройної агресії рф проти України 2014 року (анексія Криму і війна на Донбасі), і потім ще трохи нині, після початку повномасштабного нападу рф на Україну 24 лютого 2022 р. Це «звуження» можна порівняти з дотриманням елементарних правил етикету − не можна гидити на стіл і матюкатися у пристойному товаристві.
Так, власне, і має залишатися. Більше досліджень − хороших і різних, більше обговорень і дискусій − корисних і перспективних! Усе, що стихійно сформувалося в українській історичній науці й в українській академічній спільноті хорошого має зберегтися і розвиватися. Я не тішу себе ілюзіями, що ці позитивні риси є наслідком зрілості українського суспільства.Вони радше свідчать про недостатність у непримиренних опонентів ресурсів для того, щоб знищити один одного.
Втім, яким би чином не виник цей стихійний плюралізм думок, він має − у розумних межах дозволеного загальноприйнятим етикетом − зберегтися. І поміж низки інших у ньому має бути представлений ще один вагомий учасник − Українська держава. З певною послідовно обстоюваною позицією, обумовленою прагматичними інтересами збереження, існування і розвитку держави Україна.
На сьогодні присутність держави на історичному полі ми бачимо лише на рівні шкільної програми історичної освіти, вивчення якої завершується ЗНО з історії України. Для здорового суспільства з сильною державою у мирний час цього цілком достатньо. Дехто навіть скаже, що навіть дещо забагато, і я не буду з ним дискутувати, бо сам схиляюся до такої думки. Але нині воєнний час. Тому посилення державної присутності в історичній сфері видається не просто виправданим, а конче життєво необхідним.
До речі, на цьому тлі просто злочинними видаються спроби відмовитися від викладання історії України на неісторичних факультетах у низці українських вишів під тим приводом, що буцімто історію і так вчили в загальноосвітній школі. Вчити то вчили, але одна справа, коли ми говоримо про історію зі школярами, дітьми чи навіть підлітками. І зовсім інша − зі студентами, дорослими людьми.
Тож історія як навчальний предмет має зберегтися у переліку обов’язкових дисциплін усіх без винятку спеціальностей усіх українських вишів. Більше того, повинне відбутися переформатування викладання історії в українських університетах у організаційному плані. Наприклад, доцільно було б відмовитися від загальноприйнятої практики викладання історії України на першому курсі, а зазвичай ще й у першому семестрі. Між шкільним й університетським курсом має пролягти щонайменше років зо два соціалізації та новонабутого життєвого досвіду. І, таким чином, вивчати історію України в українських університетах мають не першокурсники, а третьокурсники, причому за авторськими програмами викладачів. Це може бути загальний курс під певним кутом зору з урахуванням специфіки майбутнього фаху студента, це можуть бути окремі історичні спецкурси, студентам можна пропонувати кілька варіантів − але щонайменше один ґрунтовний історичний курс must be by default.
Рекомендації та побажання щодо викладання історії у вишах (та й у загальноосвітній школі) можна множити (і цьому варто присвятити низку окремих публікацій), однак повернімося до основної теми статті − повноцінної присутності держави Україна на історичному полі.
Розпочате у 1990-ті й з потрійною інтенсивністю продовжене у 2000-ні захоплене наслідування західним зразкам і практикам дослідження і викладання історії мало як позитивні, так і негативні наслідки. Ми намагалися бути більшими європейцями за самих європейців за вкрай несприятливих умов, у яких європейці давно вже не перебували впродовж багатьох десятиліть, а то і століть.
Можна легко і безвідповідально дозволити собі бути лібералом, ліваком чи анархістом etc, маючи за спиною державу на кшалт Великої Британії, Франції чи ФРН. У разі чого завжди можна звернутися за захистом і допомогою до так пристрасно критикованих тобою ж чиновників і політиків. А до кого звертатися за захистом умовному українському лібералу, ліваку й анархісту? Тікати до ЄС, Британії чи США?
Нинішня війна з рф загострила ті питання, які давно висіли в повітрі й мовчки малися на увазі, а то й озвучувалися в історичній спільноті. На жаль, вони надто довго залишались без рішучих і переконливих відповідей. І коли настав час відповідати, ми виявились до цього неготові. Однак час давати відповіді настав.
Робити це доведеться рядовим піхотинцям, сержантам і прапорщикам історичного фронту − прапороносцям, барабанщикам і сурмачам. І єдине, що ми хочемо почути після нашої перемоги в цій Великій Визвольній війні, то це слова командира: «Молодець, хлопче. Можеш іти. Чудова сурма».
