Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
«Я бачив ще тоді, на Балканах, як російські найманці зі сторони сербів поводилися гірше, ніж тварини — певно, така кровожерливість десь прописана в їхніх генах».
Старший сержант Олександр — мобілізований окремої бригади морської піхоти. Він один із перших прибув до частини і взяв до рук зброю, щоб захистити Батьківщину від російських фашистських військ, які наприкінці лютого відкрито вдерлися в Україну.
Чоловік родом з Одещини, у 1991 році проходив строкову службу в АР Крим. А у 1993 році у складі миротворчих сил він брав участь у стабілізаційних діях у колишній Югославії. То був його перший бойовий досвід і перше розуміння того, що хоча війна — це завжди важко, але якщо битися на смерть за збереження свого державного суверенітету та територіальної цілісності — перемога обов’язково буде.
Олександр був у складі тих 79 українських миротворців із 240-го окремого спецбатальйону, які захистили та не допустили можливого геноциду мирних жителів у анклаві населеного пункту Жепа колишньої Югославії та врятували тим самим життя майже 10 тисяч мусульман.
— Тоді наш анклав буквально «списали з рахунків» і очікували, що його візьмуть упродовж декількох годин після захоплення Сребрениці. Ми охороняли територію 121 кв. км, на якій поблизу хуторів та на дорогах було 9 спостережних пунктів та блокпостів. На озброєнні мали лише 9 БТРів і легку вогнепальну зброю. Командування сектора довгий час не інформувало нас про наслідки атаки сербських формувань у Сребрениці. Жодних окремих розпоряджень та наказів зі штабу сектора не було, тож наше командування мусило самостійно ухвалювати рішення, як діяти у новій ситуації. І рішення було не відступати — ми готувалися до кругової оборони, — пригадує Олександр.
Тоді план взяти анклав за декілька годин з тріском провалився — українські миротворці майже 2 тижні на околицях Жепи давали відсіч боснійським сербам. Їм вдалося вивезти з анклаву кілька тисяч цивільних. До слова, вдячні мусульмани не забули про подвиг українців і сьогодні у відбудованому анклаві знаходиться пам’ятник їхнім рятівникам.
Після повернення додому Олександр вирішив займатися улюбленою справою.
— Мені завжди подобалося працювати біля землі, жодної роботи не цурався, тому крок за кроком заводив дорогоцінні для мене гектари, сіяв пшеницю, сонях, кукурудзу, будував парники, — говорить Олександр.
І так було аж до 2014 року, поки не почалася чергова війна, але цього разу вона постукала у рідні двері.
— Я одразу зрозумів, що мій досвід може стати в пригоді, тому почав шукати тих, хто міг би замінити мене біля землі. І вже у 2015 році добровільно приєднався до 27-ї реактивної артилерійської бригади. У її складі на посаді заступника командира взводу боронив від кацапської навали нашу країну на сході, — розповідає військовий.
У 2017 році демобілізувався і повернувся до улюбленої роботи. Та знову не на довго. У лютому 2022-го він разом із побратимами знову взяв до рук зброю, щоб гнати геть окупантів з рідної землі, але у складі окремої бригади морської піхоти.
— Пам’ятаю, коли я був в колишній Югославії, то бачив від росіян лише шалену ненависть до українців. Ще тоді їхні найманці зі сторони сербів поводилися гірше, ніж тварини — лютували та знущалися з мирних жителів. Певно, така кровожерливість десь прописана в їхніх генах. Тому вірити їм не можна в жодному разі, — запевняє морпіх.
Проте, як би не було зараз важко нашим захисникам, Олександр свято вірить, що усе зруйноване — відбудуємо, знову засіємо поля і виховуватимемо дітей у мирній країні.
— Ми готові гнати ворога з власної землі поки стане сил, поки не закінчиться війна, поки не настане перемога. Бойового духу нам вистачить, бо українці — нація воїнів, а не рабів, — резюмував Олександр.
