Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Отець Іван був восьмою дитиною з дев‘яти. Щоб зректися любові до заміжньої жінки, його батько усамітнився й «пішов на полонину». А коли дізнався, що кохана овдовіла, одружився з нею, взявши під опіку троє старших дітей.
Ще малим, тепер уже 50-річного отця Івана, привчали, що до дівчат завжди треба ставитися з повагою. Мовляв, не хочеш будувати родину — не занапащай чужу долю. Так і сталося: до семінарії велике кохання не зустрів. А під час навчання твердо вирішив усе життя присвятити людям та Богові.
На рідному Закарпатті отець заснував сиротинець та дитячий садок. З приходом війни став волонтером і капеланом. Разом із бійцями 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади він пройшов, зокрема, запеклі бої у Дебальцевому. Тепер згадує їх із дрижанням у голосі. Хоча й зізнається: певно, найгірше на фронті — не смерть, а зрада і підлість.
– До сповіді, – каже отець Іван, – хлопці рідко приходили. А от просто поговорити, виговоритися як із психологом, бувало часто. Я старався бути максимально корисним: поки йде бій, поки військові на завданні: готую, прибираю, займаюся організацією прання. Побут на війні, як не крути, теж важливий.
На шостому році війни, після евакуацій важкопоранених, після втрат та болю, отець Іван продовжує усміхатися і жартувати над самим собою. Завтра він відкриє у артилеристів капличку, а сьогодні готує закарпатські страви. Про післязавтра, каже, не задумується: «Тому що я буду з хлопцями, доки будуть потрібні мої руки і серце. Доки потрібна допомога».
Ольга Омельянчук, Фонд «Повернись живим»
