Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Цей чоловік із козацьким оселедцем і шикарними вусами – підполковник Павло Мудрий. Він – командир вертолітної ланки Мі-8, ветеран війни в Афганістані, має солідний наліт – понад 5 тисяч годин і досить поважний, як для бойових польотів, вік.
На фронті чоловік з 2015-го. До військкомату прийшов сам, після майже двадцяти років з моменту звільнення, довго «воював» із чиновниками, та все ж виборов собі місце в бойовій бригаді.
А до цього працював пілотом гелікоптера на приватну закордонну компанію, яка платила йому не одну сотню тисяч гривень на місяць. А він махнув рукою та поїхав до рідної України, адже усвідомлював, що потрібен тут…
«Прибіг знову до військкомату, нагнув їм матюків, бо вони своє «почекай» завели…»
— Я ще в квітні 2014-го прибіг до частини. Кажу: «Мені не треба високих посад! Дайте лише борт! Ще й екіпаж свій приведу!» Командир побачив, що я настирний і відношення підписав. Уже в травні я вже пройшов ВЛК. А у військкоматі, як почали діставати… Якісь документи, накази, почекайте місяць, почекайте ще… Плюнув і вирішив ще раз злітати в Африку, командиром вертольота. Тільки я полетів, почалась «спека» в українському небі, стали надходити повідомлення про авіаційні втрати на Донбасі. Я собі місця не знаходив. Ще й російське телебачення там скрізь, увесь оцей ідіотизм… Та й в екіпажі у нас був росіянин, таджик, киргиз і ще один технік з Білої Церкви. Можете собі уявити, які в нас сварки були! Плюнув, кажу: «Їду в Україну, треба на фронт». Усі здивувались: «Ти що? Там же вбивають»? «Але я ж за своє»! Прибіг знову до військкомату, як нагнув їм матюків… цього разу передзвонили швидко…
«В «учебці» зустрів підполковників, які мене колись лейтенантом вчили»
Так за двадцять років після випуску Павло знову опинився в ХНУПСі. «Яка на біса підготовка? Які полігони? Я ж літаю!»
— Думав, я найстарший в «учебці» буду. А ні! Поряд зі мною навчались два борт-техніки, підполковники, які колись мене молодим лейтенантом вчили. Їм було вже майже 60 років на той момент. Але нічого! Пройшли три полігони в повному боєкомплекті і не пасли задніх поряд із молодими хлопцями.
Офіцер розповідає, що непрості фронтові моменти далеко не завжди були пов’язані з обстрілами чи евакуацією важких поранених.
— Пілот завжди в бою – або із законами фізики, або із законами природи, або з ворогом…Кожного разу – це виклик, хоч ми і намагаємось не залізати туди, звідки потрібно з героїзмом вилазити. Розповім свіжу історію. Вилетіли трьома екіпажами, нам передали, що погода – ясна, ситуація теж спокійна. І раптом на півдороги ми потрапляємо в хмари. А кожен борт летить зі швидкістю більше двохсот кілометрів на годину, кожен важить понад дванадцять тонн і махає лопатями в кожний бік на 12 метрів. Плюс у хмарах вертоліт починає похитувати. А видимість – нульова. Звісно, ми до цього готові, знаємо, як діяти, але відчуття не з приємних… А за нами ще й четвертий борт іде – прикриває… Під час крайньої ротації погода постійно підкидала нам сюрпризи. Та ми з хлопцями домовились, що ніколи не скажемо «ні», якщо мова йтиме про порятунок бійців.
«Сподіваюсь відтягнути момент прощання з небом на якомога довше…»
Павло Мудрий ділиться, що повернувшись на службу після чималої перерви, був приємно здивований професійністю льотчиків. Часто працюють на межі дозволеного, починаючи від злітної ваги й закінчуючи маневрами, режимами експлуатації гвинтокрила. Літати нерідко доводиться так часто, що техніка ледь витримує. Але ніхто не скаржиться…
— Поряд служать неймовірні люди. От, до прикладу, борттехнік, який зі мною літає – майор Сергій Батов. Він – білорус, теж у віці. Я його періодично дістаю своїми розмовами про козаків, гайдамаків… Я ж і книгу Шевченка із собою вожу ще з другого курсу. Він не дуже те все розуміє, але ж літає поряд вже четвертий рік! – розповідає офіцер. – А найприємнішим для мене моментом за всю службу після повернення став віраж над батьківською хатою. Тато був ще живий. Я передзвонив йому: «За півгодини виходь на город, пролітатиму!» Лечу, дивлюсь, а тато всіх сусідів покликав, стоять, махають… Низенько пролетіли над ним … Дуже щасливий, що встиг це зробити, адже тата невдовзі не стало…
Павло Іванович каже, що, як би важко не було, жодного разу не пошкодував, що знову пішов служити.
— Шкодую, що доведеться скоро припинити літати. Адже, як не крути, – не молодшаю…Та сподіваюсь відтягнути момент прощання з небом на якомога довше…
