Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Сюди, на КСП батальйону, звуки бою долітають ледь чутною тріскотнею стрілецької зброї, глухими ударами розривів, різкими пострілами танкових гармат і невгамовним шипінням рацій.
Почувши свій умовний номер, командир підіймає радійку:
— На прийомі.
Якщо перевести напівшифровану абракадабру в радіоефірі на зрозумілу мову, одному з підрозділів потрібно поповнити боєкомплект.
Огрядний сержант, що виконує обов’язки начальника ракетно-артилерійського озброєння підрозділу, тільки зітхає:
— Спекотно там. Тримай: ось ящики з набоями для автоматів, цей і цей цинки — для кулемета, запасна стрічка теж є, ось постріли для РПГ. Гранати треба?
Воїн знизує плечима.
— Ніби не просили…
Хазяйновитий сержант лише усміхається:
— Запам’ятай: коли ти в місті, гранат багато не буває.
Ребристі новенькі «ефки» були просто насипом, банки із запалами — окремо.
— Рушаймо.
Все завантажується швидко, і машина рве вперед — туди, де наші підрозділи ведуть «зачистку», а по суті — запеклий вуличний бій.
…Машину рашисти помічають здалеку, тому перша міна лягає попереду зліва, хитнувши кузов. Наступна — позаду.
— Виделка! Вправо!!!
Машину укривають за розтрощеним супермаркетом. Крізь розбиту вітрину видно побиту уламками церкву, згорілу автівку, людей, що розбігаються від обстрілу.
Далі — пішки. Вантаж розділяють на всіх, хтось підхоплює візок з логотипом супермаркету, туди чудово умощується ящик з набоями.
Пригинаючись, група біжить до підірваного мосту, її помічають — і б’ють з кулемета.
Фонтанчики куль, чвакаючи, влучають у землю, по парапету, вибиваючи шматки бетону і скреготливо виривають шматок металу з паркану. Командир хитає головою:
— Так. Тут не пройти. Нумо праворуч і вниз…
Провалля підірваного мосту, уламки, каміння, колона машин на тому боці, якісь палети — хто і навіщо їх тут збирав?
Вниз не сходять — сиплються.
— Ящик тримай! Ящик, твою мать!!!
Важкий, затягнутий блискучою стрічкою, тільки вчора взятий з перекинутого двовісного КамАЗу з ненависною Z на пробитій чергою морді й дверях, ящик гепається у бруд.
Внизу, під підірваним мостом, каламутно піниться Ірпінь. Поспіхом кинуті дошки, якими ще недавно великим натовпом йшли цивільні, на місці.
Шоломи сповзають на очі, рукави курток промокли, але броники рятують від уламків каміння. Все, тут кулі вже не дістануть. Можна підвестися.
Нарешті, кулемет затикається — чи його заспокоїли, чи чорт знає чому ще.
Можна перевести подих. Усі цілі. БК на місті. Уперед.
Ящик на плече. Добре, що в нього шоломом можна впертись. Постріли до РПГ оберемком, вперед. Швидко.
Вдих-видих… Ноги вислизають, берці черпають воду, але рівновагу вдається втримати.
Все, група на тому боці річки. Ящики скинуті на асфальт.
Під мостом — купа якихось автівок, військові, поліцейські, з високого насипу спускаються сходами люди. Це ті, хто досі залишався в Ірпені — старі, хворі. Їх дуже чітко видно на тлі нестерпно блакитного неба.
Старий у сірій куртці, прибитій пилом панамі й безрукавці шкутильгає, тримаючи під пахвою чорного з білими лапами кота. Той час від часу жалібно нявкає, озираючись світло-зеленими очима. Серед цього скопища людей котяче нявчання чутно особливо пронизливо.
Долинають черги й окремі постріли, але на них вже ніхто не звертає уваги.
Тут багато кинутих машин. Частина з них розбита, частина — ціла, частина — згоріла, щось досі горить із чорним димом. Повітря пахне землею, димом, мокрою цеглою.
…Знайшли потрібну машину. На ній рвонули вперед. Вибухи — один за одним, вирви, уламки автівок тих, кому не пощастило.
Шалений слалом між вирв та вибухів, якому, здається, немає кінця. Двигун реве, у вибиті вікна чи то ударна хвиля, чи то весняний вітер.
Проскочили. Коротка доповідь у радійку. Невдовзі підходять наші. Втомлені, обличчя в кіптяві. В одного з бійців поспіхом замотана рука, крізь пов’язку просочується кров.
— Пораненого — до машини.
Той хитає головою — подряпина.
Відлітає кришка ящика. За лічені секунди хтось відкриває цинк, рвучко дістає пачки набоїв. Над головами свистить, вибухи йдуть то ближче, то трохи далі. Десь зовсім поряд чутно декілька автоматних черг, потім вибух гранати.
Двічі працює танкова гармата, лунають гучні вибухи, після чого чутно задоволений гуркіт двигуна на повних обертах.
Раптом стає тихо. Так тихо, що чутно, як горить із тріском чийсь будинок, підпалений рашистськими мінами. Командир групи зітхає:
— Ну, все. Ми роботу виконали. Воюйте далі…
Зворотний шлях. Знов обстріл. Цього разу — щільний, машину раптом підкидає, і кермо майже виривається з рук. Але автомобіль ще слухається і двигун, хоч і виє, немов поранений звір, тягне. Ось і міст. І тут, за кілька метрів, машина здихає. Але то вже не так важливо. Під мостом можна відчути себе у безпеці, хоча то примарне відчуття — знов починається мінометний обстріл, уламки свистять, але всі живі й неушкоджені.
Коротка доповідь у штабі:
— БК доставлено, підрозділ продовжує виконувати завдання згідно з наказом.
Фото В’ячеслав Савченко
