Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Лікарка столичної Олександрівської лікарні добровільно звернулась до військкомату з проханням мобілізувати її на час масштабної російсько-української війни. Кореспондент АрміяInform зустрівся зі старшим лейтенантом медичної служби Оленою Соколовою в одній з лікарень Києва, де вона очолює лікарсько-сестринську бригаду.
Олена лікар у третьому поколінні. Бабуся в роки Другої світової закінчила медінститут і лікувала поранених в тилу. Батько, в минулому військовий лікар-епідеміолог, пройшов Афганістан. Мама теж працювала в військовій епідеміологічній службі.
— Після закінчення Національного медичного університету імені Богомольця й навчання в інтернатурі деякий час працювала в клініці інфекційних хвороб Київського госпіталю, — розповіла Соколова. — Мені пощастило набиратися професійного досвіду у легендарного лікаря-інфекціоніста професора Марка Михайловича Городецького. Саме він спонукав мене до опанування суміжними спеціальностями. Аби бути справжнім професіоналом, говорив він мені, мало зациклюватись лише на своїй спеціальності, потрібні знання з багатьох дисциплін медицини. Прислухавшись до порад свого вчителя, пройшла спеціалізацію із сімейної медицини, а торік на базі Української військово-медичної академії — дерматовенерології.
Два останні роки Олена Соколова разом з колегами по Олександрівській лікарні, яка в столиці взяла на себе основний тягар боротьби з Covid-19, рятувала ковідних хворих, іноді на межі фізичних сил. Вона неохоче розповідає подробиці, але каже, що навіть не очікувала від себе такої стресостійкості та витривалості.
В Олени двоє неповнолітніх дітей, в Олександрівську лікарню продовжують поступати ковідні хворі, роботи в неї вистачало. Навіщо, здавалося б, йти ще й до військкомату?
— Я не могла вчинити інакше, тому що так мене виховали батьки-лікарі, — відповідає Соколова. — Впевнена: рятуючи наших поранених військових із району запеклих боїв, я принесу більше користі. Було вже кілька поїздок «туди». Допомогу намагаюсь надати прямо в реанімобілі — зупинити кровотечу, стабілізувати стан пораненого. Поранених середньої важкості доправляю безпосередньо до Національного військово-медичного центру, з легкими пораненнями — до нас у лікарню, аби не перевантажувати госпіталь. Тут у нас є всі умови та можливості, аби наші захисники отримали кваліфіковану допомогу. Відверто тішусь, коли бачу, що вони йдуть на поправку.
На мить Олена припиняє розповідь, наче збираючись з думками, а згодом продовжує:
— Можливо, для когось мої роздуми будуть неприємними, але я шокована тим, що деякі мої колеги, в тому числі й чоловіки, в такий важкий для країни і її Збройних Сил час сховались за кордоном. Головна місія лікаря — врятувати, надати допомогу, підтримати тих, хто воює на «передку» з агресором. Тож хочу через АрміяInform звернутись до тих медиків, хто на відстані спостерігає, як їхні колеги рятують військових: повертайтесь, не ганьбіть себе і професію. Роботи для вас вистачить.
