Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
– Ти себе в дзеркало бачила? Яка армія? – скептично запитували юну Іринку, коли вона прибігла до військкомату.
– Я хочу служити, – рішуче відрізала дівчина і додала, що мріє про ДШВ або морську піхоту.
Ця красуня після закінчення медичного коледжу стала медиком окремої десантно-штурмової бригади. Батькам, які жодного відношення до армії не мають, дівчина повідомила про своє рішення за день до від’їзду на курс молодого бійця.
– Яка «Десна»? Що це? Де це? – стурбовані батьки місця собі не знаходили та розуміли, що зупинити доньку вже неможливо.
Уже за кілька місяців на день ДШВ батько Ірини втирав сльози. Тоді вперше в історії бригади дівчата брали участь у показових виступах. А потім, як закрутилось… Десантне життя у всій його красі: стрибки з парашутом, марш-кидки на кілька десятків кілометрів, рейди морським узбережжям, навчання з іноземцями, поїздки Україною та за кордон. А ще – чергування до ночі в ізоляторі з хворими бійцями… І неймовірні побратими поряд, від реальних історій яких – мурашки по тілу…
– Для мене справжньої посвятою в десантники був перший стрибок з парашутом не лише з автоматом за плечима, а і з вантажним контейнером ГК-30, – ділиться Ірина. – Цей контейнер укомплектовують або медикаментами, або боєприпасами. Я ж спочатку і стояти із такою вагою нормально не могла. Не менш цікавим досвідом були і стрибки з приземленням на ліс. Коли парашут відкривається, відчуваєш настільки вибухові емоції, які ні з чим не порівняються. А ще, коли усвідомлюєш, що руки-ноги цілі, то взагалі почуваєшся переможцем. Загалом стрибнула вже 16 разів.
Дівчина зізнається, що намагається віддаватись службі повністю. Тому в ППД буває лише кілька місяців на рік. Каже, якби не служба, точно б стільки міст, як українських, так і закордонних не об’їздила б. Батьки й досі періодично запитують: «Доню, воно тобі треба? Коли вже скажеш, що втомилась?» Та вогник в очах дівчині говорить сам за себе.
– Протягом трьох місяців у нас були спільні з американцями навчання на полігоні, – ділиться дівчина. – Потім ми на кілька тижнів їздили в Литву, навчались з канадцями, поляками, грузинами. А чого варті марш-кидки на кілька десятків кілометрів по багнюці, з перешкодами… А я як медик маю не лише пройти маршрут, а й надавати допомогу побратимам… За два роки служби було різне, та я жодного разу не пошкодувала про свій вибір.
У Ірини – все попереду. Нині молодший сержант Ірина Улян готується до першої у своєму житті ротації на фронт. Каже, саме там буде справжній іспит на маруновий берет…
