– Валерію, розкажіть, як і коли Ви приїхали на майдан?
– На той час я мав маленький, але досить непоганий бізнес у Києві, і рішення вийти – було для мене хоч і важким, але логічним. Я чітко розумів, що ми втрачаємо нашу країну і потрібно щось робити, щоб припинити це. Мій перший день не забуду ніколи. Я йшов від Бесарабської площі Хрещатиком на Майдан, побачив барикаду. На барикаді стояв чоловік, просто вдягнений, у чорні шапці; в такій, знаєте, болоньєвій куртці; бородатий, але з дуже виразними рисами обличчя і неймовірним голосом. Стояв отак просто на барикаді і читав «Заповіт» Т.Шевченка. Я зупинився і просто не зміг піти далі. Відчуваю – мурашки по шкірі бігають… Я не знав, хто він, але вже тоді вирішив для себе, що хочу бути поряд з цією неймовірною людиною.
– Ви довідались, хто це був?
– Так. Сергій Нігоян. Його голос, його очі досі в моїй пам’яті…
– Коли Ви зрозуміли, що буде розгін Майдану?
– Загалом про це знали ще з перших днів. Але чітко зрозуміли, коли були на «Мирній ході». Ми тоді з хлопцями йшли, здається, по Банковій і беркутівці, що йшли на зустріч, почали нас гамселити кийками. До перших пострілів лишалося десь пару десятків хвилин – але я вже тоді зрозумів, що відбуватиметься щось жахливе. Пізніше ми все ж прорвалися на Майдан який був вже добряче залитий кров’ю.
– Що для Вас стало символом Революції Гідності?
– Гімн нашої держави. Я впевнений, що до Майдану дуже багато людей навіть слів не знали – крім приспіву, і то не всі. А тут ми його співали постійно і всюди. Кожну годину, і кожен собі ще наспівував. Адже це такий неймовірний патріотичний дух – коли нас усіх стоїть багато, багато тисяч і всі в один голос співають гімн! І ти стоїш просто зі сльозами на очах від цього неймовірного відчуття єднання нації і любові до своєї країни.
– Як Ви прийшли в армію?
– Після розстрілу Небесної Сотні та захоплення Криму було вже більш-менш чітке розуміння того, що, можливо, на нас чекає війна. Десь на початку березня я пішов у свій військомат. Черги були колосальні, молоді хлопці, чоловіки і навіть такі вже люди у віці стояли і чекали, поки їх запишуть. Я зміг потрапити на прийом лише на третій день. Оскільки я служив строкову службу, то в навчальний центр мене не направляли, і 20 березня 2014 року я став військовослужбовцем 72 бригади, а точніше сержантом з матеріального забезпечення 5 мехінізованої роти 2 механізованого батальйону. Командирами у мене були легендарні офіцери Михайло Драпатий і Богдан Барда. Два полігони Великополовецький і Житомирський, де ми відновлювали техніку і готувалися до виходу; погрузка – розгрузка, станція Комиш-Зоря – і як тимчасовий кінцевий пункт село Антонівка.
– Є якісь приємні спогади за той період?
– Та звичайно є. Ми тоді якраз тільки заїхали в район (ще й назви не було ніякої для того) сиділи ввечері з хлопцями, на вогнищі тринога стояла – там каша варилася. А ми такі щасливі, співали пісень, їли кашу, шуткували… Тоді ще Михайло Драпатий заходив до нас на вечерю. Це був останній такий спокійний, тихий, веселий вечір на довгий період. Це було в ніч з 8 на 9 травня 2014 року, а через декілька годин нас підняли по тривозі і сформували в колони для маршу на Маріуполь. Я потім вже дізнався: нас тоді 14 хлопців сиділо – до зараз лише 8 в живих залишилося…
– Коли Ви зрозуміли, що це не просто протистояння, а війна?
– Так одразу у наступні кілька днів і зрозуміли, особливо, як побачили перших поранених. Ясність одразу така настала, зрозуміло було, що це не просто шахтарі чи місцеві люди, а дійсно професійні військові РФ проти нас.
– Мало хто знає що до славетних кіборгів саме 72 бригада воювала у ДАПі. Ви також там були?
– Десь наприкінці травня (29-30 – ред.) нас загрузили у 6 бортів і закинули у Донецький аеропорт, не пам’ятаю кого тоді міняли, та і ротації, як такої не було. Все відбувалося дуже швидко, майже під постійним вогнем, одні вигружалися – інші загружалися. Та й працювали по нам усім чим можна було. Там біля аеропорту знаходилася військова частина ПВОшників. От противник дуже хотів туди зайти. Трималися як могли.
– Поранення своє теж отримали саме в ДАПі?
– Та якось так не повезло, я в принципі нічого і не зрозумів. Ранок був десь 5 чи 6 годин, я саме обходив позиції, і між 1 та 2 поверхами старого терміналуто сталося. Так собі думаю, що то був, напевно, ВОГ. Не пам’ятаю ні болю, ні страху; відчув лиш неначе нога прилипла до підошви. Як в тумані голову опускаю – а там внизу кров, кусок обувки… Так наче я дивився не на себе. Потім мене медик наш Сергій вже стяг на низ, давай там щось колоти, мотати – мало тоді дуже медицини було. От що точно пам’ятаю, що не так мені боліла та нога, як той джгут що мені його медик наклав. Два дні я десь був ще на позиціях – не могли виїхали. А як виїхали то вже місяців 8 по госпіталям полежав: Харків, Київ, Ірпінь, Біла Церква. Пальці на ногу пришили – але рішенням ВЛК хотіли списати. Ото скандал був! Домовилися, що на службу вернуть, але тільки в якийсь тиловий батальйон. Так я і став командир взводу забезпечення ремонтно-відновлювального батальйону.
– Скоро вже 2020 рік, ви шість років на фронті. Що далі плануєте?
– Поки батальйон буде в районі, буду з хлопцями, а тоді, напевно, на відпочинок, все таки вже 6 рік війни закінчується. Але якщо Росія знову почне наступати на нашу землю, то, звичайно, повернуся назад.
