Все це через інформаційну небезпеку, яку становлять анонімні канали, а також потенційні можливості російських спецслужб відстежувати приватні повідомлення в цьому застосунку. Проблему загострило…
Мабуть у кожній воюючій бригаді знайдеться свій шанований вояк за позивним «Ведмідь» – самий дужий, стрімкий, мудрий, що не має рівних серед ворогів. Є такий і у 25-й повітрянодесантній. Втім, він – «хижак» особливий…
Як правило, тактичні позивні кріпляться не за конкретною людиною, а за посадою і на обмежений час. Ще вони жодним чином не мають відповідати виглядові або вдачам свого носія. Одначе, поза ефіром і поміж собою побратими звуть один одного тим бойовим прізвиськом, яким їх мовби таврувала війна.
Тому поза межами терену бойових дій цей кріпкий чолов`яга донині лишається для побратимів грізним «Ведмедем». Чому грізним, розумієш не одразу. У нього блакитні простосерді очі, щира посмішка і голос… тихий, ласкавий. У ньому не рокоче «басовитий рик», але бринить така сила й упевненість, що мимоволі слухаєш, віриш… виконуєш! Сказав «Ведмідь»: «Все буде добре!» – значить буде! Без варіантів.
Офіцер-розвідник Максим відродився для війська після того, як став свідком та учасником подій на Майдані у Революцію Гідності. Каже, що вони мигцем перекроїли йому душу й думки. Повернувшись у рідне місто із бізнесового відрядження, наступного ж дня переступив поріг міського військкомату, а за тиждень поповнив лаву дніпровських десантників.
«Я і мої хлопці швиденько здобули кваліфікацію отаких собі «фронтових туристів». – Кепкує й не кепкує офіцер. – Бо здолали з боями десятки міст і сіл на Донбасі. Навіть зараз, закриваючи очі, іноді знехотя наново бачу калейдоскоп картинок: зруйновані хати, потрощені дерева, нажахані цивільні, тіла загиблих. Одним словом, війну бачу…»
На кожного «східного ведмедя» у нас знайдеться два своїх, які захищатимуть наші «барлоги» професійно й до останнього подиху.
Найважчі бої – за шахту «Бутівка», позиції «Зеніт» та «Вовчий міст» під Авдіївкою і Донецьким летовищем. Зіткнення з бойовиками й російськими кадровими підрозділами тривали цілодобово. Той же клятий «Вовчий міст» штурмували гарячими хвилями: атака, бій, відхід… знову штурм, і знову бій…
Вороги зосереджено розстрілювали українські позиції з танків, артилерії і мінометів. Не давала продиху їхня піхота. Щодня множилася кількість наших поранених і загиблих. А людей й без того в підрозділах бракувало катастрофічно, бо противник мав явно переважні сили.
Попри холодний розум, зрештою терпець «Ведмедю» увірвався. Обравши зручний момент, він зі своїми розвідниками під прикриттям кількох кулеметів рушив на ворожу територію. Пересувалися в сутінках відкритою місцевістю то перебіжками, то поповзом, а то і в повний зріст. Їх мовби янголи оберігали: дісталися ворожих шанців упритул непоміченими.
«За моєю командою хлопці закидали окопи і бліндажі ручними гранатами, – Розповідає Максим. – Скільки тих гранат було, пригадати вже не зможу. Наче уві сні: рвеш чеку – кидок… чека – кидок, чека – кидок… Ті орки в окопах навіть не второпали, що сталося, жодного пострілу не зробили в наш бік. Ми ж по ним висадили майже увесь боєкомплект по всьому, що тікало чи просто ворушилося. І повернулись у повному складі, без втрат та поранень…»
Таких зухвалих нальотів, вилазок, стрімких диверсій на рахунку підрозділу Максима вистачає. Ще більше – тихих, непомітних, але дуже дієвих розвідувальних виходів, унаслідок яких ворог невпинно втрачав займані ним позиції та живу силу.
«Розвідник завжди вчить своїх молодих «ведмежат», – каже Максим. – Це складна і різнобічна спеціальність. Ти повинен вміти і знати все: орієнтування, інженерну справу, фізику, хімію, психологію, бути піхотинцем, медиком, снайпером, атлетом. Ми або універсальні, або неживі солдати».
Науку «Ведмедя» за час війни засвоїли десятки тих його вихованців, які нині вже вчать інших. Тож на кожного «східного ведмедя» у нас знайдеться два своїх, які захищатимуть наші «барлоги» професійно й до останнього подиху.
