Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
У неділю стартував черговий сезон талант-шоу «Голос країни», який відбудеться під гаслом «Так звучить твоя країна». Серед конкурсантів – кавалер ордена «За мужність», учасник оборони Донецького аеропорту, 29-річний десантник Ярослав Гавянець.
Ярослав народився на Тернопільщині в Копичинцях. Нині з дружиною Галиною та доньками Софійкою та Соломією мешкає у Чорткові. Він виріс у родині залізничників. Усе дитинство юнака вабила сцена. Під час навчання у школі він брав участь у художній самодіяльності, грав у аматорському театрі. По закінченню школи він вступив до Харківського національного університету мистецтв імені І.П. Котляревського. Проте, відрахувався після першого курсу.
– Однозначно не можу назвати причину, чому так сталося. Там був цілий «букет». І юнацький максималізм, і нещасливе кохання. До того ж то були часи, коли вся українська культура мала певний проросійський вектор спрямування. Я, який не говорив і не збирався говорити російською, не уявляв тут свого місця. Грати в якомусь провінційному театрі за мізерну зарплатню? Така собі перспектива… – пояснює своє рішення Ярослав.
Служба, Майдан, АТО…
Згодом хлопця призвали до лав Збройних Сил України. Він потрапив до 80-го окремого аеромобільного полку (тепер – 80-та ОДШБр), що у Львові.
– Нині всі говорять, що Збройні Сили України до 2014 року були в повному занепаді. Не можу сказати за все військо, але у нашій частині з бойовою підготовкою було усе, що називається, на рівні. Недаремно моя рота, якою керував на той час ще старший лейтенант Вадим Сухаревський, першою відкрила вогонь по ворогу, коли почалася АТО, – згадує службу Ярослав Гавянець.
Ярослав звільнився зі строкової служби наприкінці листопаду 2013 року і за тиждень вже стояв разом з іншими учасниками Революції Гідності на Майдані Незалежності в Києві. А потім розпочалася російсько-українська війна…
– Я майже відразу пішов до військкомату, проте отримав відповідь: «Чекайте». Але був постійно «на зв’язку» зі своїми хлопцями, які на той час воювали під Слов’янськом, а потім у районі Луганського аеропорту. Коли ж 17 липня 2014 року загинув мій друг Андрій Костирка, з яким ми разом служили, я вдруге прийшов до військкомату і добився свого. Мене призвали в мою рідну «вісімдесятку», – розповідає Ярослав.
«Коли ж 17 липня 2014 року загинув мій друг Андрій Костирка, з яким ми разом служили, я вдруге прийшов до військкомату і добився свого. Мене призвали в мою рідну «вісімдесятку»
Кілька місяців полігонних навчань і у листопаді 2014-го Ярослав з товаришами відбуває в район проведення АТО. Вже 21 грудня його підрозділ зайшов до селища Піски, де прикривали мінометну батарею. 13 січня 2015 року, коли ситуація з обороною Донецького аеропорту вже стала майже критичною, його разом із 20 добровольцями відібрали до загону, який мав посилити оборонців ДАПу. Так, у ніч на 14 січня, Ярослав Гавянець потрапив до самого пекла.
«У ніч на 14 січня Ярослав Гавянець потрапив до самого пекла»
«Відрядження до пекла»
Ось як про це «відрядження» згадує сам Ярослав: «У новий термінал Донецького аеропорту ми, по суті, пробилися з боєм. Наступного дня, 15 січня, після артилерійської підготовки ворог за допомогою танків почав штурмувати наші позиції. Найгарячіше було 16 січня: бій тривав з 7 ранку до 2 ночі. Тримало оборону близько 80 осіб. Ми вели бій в оточенні. Коли противник розвалив вежу та східну частину термінала, росіяни отримали доступ на перший поверх. А трохи згодом танком пробили південну сторону, завалили добудову, отримали доступ на 3 поверх. Ми ж знаходилися на другому. Того дня ворог застосував отруйний газ, через що ми змушені були відійти на край термінала, де був доступ наскрізного повітря. Протигазів не було, бо ніхто не думав, що буде застосовуватись газ. Ми залишилися на майданчику приблизно 50х50 метрів, стали у кільце, посередині встановили боєкомплект і працювали: одні відстрілювались, інші чистили автомати, треті заряджали магазини та стрічки. Так і трималися…
17 січня намагалися до нас на підмогу дістатися машинами, прибуло підкріплення із 15 осіб і трохи боєприпасів, однак поранених завантажити не встигли. 18 січня до нас пробилися дві МТЛБ, що привезли десять осіб підкріплення, серед яких були Рахман, Брановицький та Зубков. Вони були останніми, хто зумів пробитися до нас…
19 січня був перший підрив, але завалилася та частина термінала, де нас не було. Наступного дня, 20 січня, майже весь день було тихо і це нас неабияк насторожило. Як виявилось, під перекриттям, де ми розміщувались, заклали три тонни тротилу. Від вибуху поверхи вниз провалювались, хлопці, які сиділи посередині, попадали вниз. З приблизно 80 осіб у мить залишилося не більше ніж 20, з яких вісім дістали з-під завалів у дуже важкому стані. Я залишився живим, бо сів збоку на фундамент покурити. (От ніколи не думав, що згубна звичка врятує мені життя). Трохи привалило цеглою, але відкопався, схопив автомат і побіг на позицію. Троє залишалися важкопораненими, з них двом перебило ноги. Несила було дивитися, як вони мучаться, але допомогти нічим не могли. Щоб врятувати хлопців, наш старшина на позивний «Спартанець» пішов до «сепарів» домовлятися, що ми забираємо «300-х» і відступаємо. Ворог не погодився. Їхня умова була така, якщо хочете врятувати поранених, здавайтесь у полон. На той час у нас було по кілька магазинів набоїв на кожного. Нас залишилося 16, хто мав змогу тримати зброю. Отже, зранку 21 січня було вирішено здатися у полон…
Коли ми вийшли з термінала, першими нас взяли люди з банди «Гіві». Поранених забрали в лікарню, а всіх, хто міг самостійно пересуватися, «Гіві» почав допитувати. Ігор Брановицький тоді заперечив, що має право не відповідати. «Гіві» оскаженів і почав його бити пістолетом. Далі нас завезли у підвал колишнього СБУ вже до зграї «Мотороли». 21 січня цілий день нас били всім, що попадало під руку, від прикладів до металевих труб. Кілька разів виводили «на розстріл». Найбільше дісталося Брановицькому. Він лежав синій і ледь дихав. Згодом прийшов «Моторола» і запитав підлеглого, що з ним. Дізнавшись, що з ним «усе погано», холоднокровно двічі вистрелив в голову.
Наступного дня вони влаштували «парад військовополонених» вулицями Донецька. У такий спосіб вони звітували перед місцевими про захоплення аеропорту. Мешканці кидали в нас камінням, яйцями. Це все знімали на відео. Так мої рідні й дізналися, що я у полоні. Тоді мій батько, Мирослав Іванович, виклав у мережу звернення до ватажка ДНР Захарченка з проханням віддати йому сина. Батько був готовий замість мене бути в полоні.
Після перегляду відео «сепари» самі зателефонували батькові й поставили умову, щоби приїхав за сином із представниками центральних українських телеканалів. Тоді вони влаштували цілу піар-акцію з моїм звільненням, мовляв, вони готові до співпраці з обміну полоненими. Звісно, без кремлівських кураторів тут не обійшлося.
Їхня умова була виконана і мене передали представникам ОБСЄ, які зафіксували факт передачі батькам».
Життя після полону
Потім були місяці реабілітації й знову служба у Збройних Силах, щоправда, у військкоматі. Паралельно Ярослав вступив на юридичний факультет Чернівецького національного університету ім. Федьковича.
Сьогодні він навчається на кафедрі військової підготовки Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. Поставив собі за мету отримати офіцерське звання.
– Приємно здивований високим рівнем навчання на кафедрі. Навіть я, який за військовою спеціальністю водій БТР і можу із заплющеними очима розібрати і зібрати цю машину, ледь не отримав «двійку» з цієї дисципліни. І маю погодитися, все, як то кажуть, по ділу, – ділиться враженнями від навчання Ярослав.
Шлях на «Голос країни»
Як там не є, а хоч і не тривале театральне минуле інколи нагадує Ярославові про себе. Та й недаремно на війні у нього був позивний «Маестро», адже він завжди із задоволенням співав своїм товаришам пісні під гітару. Та й гру на сцені Ярослав згадує з помітною ностальгією.
На війні у нього був позивний «Маестро», адже він завжди із задоволенням співав своїм товаришам пісні під гітару.
– Мало, що може порівнятися з тим відчуттям, коли ти віддаєш енергію своєї творчості глядачам, а навзаєм отримуєш вдячність і аплодисменти. Цей обмін енергією ні з чим не порівняти, – говорить Ярослав.
Тому Ярослав вирішив спробувати свої сили у «Голосі країни». Надіслав на шоу кілька аматорських відеороликів із власним співом, які не залишили байдужими організаторів. Згодом отримав запрошення на кастинг, а потім і на «вибір наосліп», де він співав пісню українського рок-гурту «СКАЙ» «Тебе це може вбити».
– Знаєте, я думав, що після всього, що мені довелося пережити, я вже не зможу хвилюватися. Як би не так! Здається такого хвилювання, як перед виступом, я ніколи не відчував. І коли Оля Полякова повернулася до мене на останніх секундах пісні, я не міг вимовити жодного слова, – ділиться враженнями Ярослав.
Звісно Ярослав налаштований перемогти, хоча розуміє, що це буде досить не просто. Проте, як він мені зізнався, головне для нього – можливість виступити на великій сцені та отримати неоцінений досвід.
– А ще я хочу, щоб мною пишалися мої доньки. І зроблю все можливе, щоб вони жили в мирній в країні, де війна залишиться в минулому, а люди житимуть за законами цивілізації, а не по «понятиям», – сказав мені Ярослав.
P.S. Я дивився на Ярослава і не міг збагнути, звідки він бере стільки сил, щоб жити, навчатися, виховувати дітей, забезпечувати родину, будувати плани на майбутнє і мріяти. Людина, яка пройшла крізь справжнє пекло (нагороджений орденом «За мужність» у 2018 році, через три роки після звільнення), наразі проживає з родиною в орендованій квартирі, але не втратив віру ані в себе, ані в державу, ані в майбутнє…
