Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
На перший погляд, Тетяна звичайна, усміхнена тендітна дівчина. Але з першої хвилини розмови розумієш, що перед тобою — військовий профі. Погодьтеся, не часто кондитери замість додавання гвоздики в смаколики насипають з «Гвоздики» по ворогу. Утім, у нас саме такий випадок.
У лавах Збройних Сил з 2017 року. Служила спочатку в медроті, потім у реактивній батареї, а далі — вже в самохідному дивізіоні. І все це в окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Про себе розповідає коротко:
— Про армію мріяла змалку, з десяти-одинадцяти років. Взагалі, хотіла відучитися на медика та піти лікарем до армії, але не склалося. Найважчим виявилося знайти спільну мову з начальством. Я дуже запальна, з різних приводів. Відразу все сприймаю «в штики». Але борюся з цим. Коли я поїхала вчитися на навідника САУ, то була єдиною дівчиною в навчальному дивізіоні в Немирові. У лютому цього року поїду навчатись на командира гармати.
На цілком слушне запитання, що відчуває дівчина, коли за її розрахунками ведеться стрільба, відповідає коротко, як про вже не раз і не два обдумане:
— Я ж цього не бачу. У чому різниця між артилерією та піхотою? Артилерія — це там, а піхота — це ось. Для артилерії живі люди — не більше, ніж набір цифр. І все, ти не бачиш результатів своєї роботи. Побачити можна, але потім. Або по телевізору. Це набагато краще і психологічно легше.
Цікавлюся, як поставились сім’я, діти до того, що Тетяна військова. Дівчина на мить замислюється, потім усміхається:
— Тато хотів, щоб я служила, а мама — ні. Вона навіть до останнього не знала. Коли я вже поїхала до Десни на навчання, повернулася в однострої, то мама зрозуміла, що вже пізно, що я на 3 роки на контракті. Не хотіли, щоб я йшла, тому що в мене двоє діток. Вони запитували: «Мамо, чому ти у формі?». Пояснювала, що так потрібно, що в нас війна. У мене двоє синів, і служити вони підуть, відмовляти їх ніхто не буде.
