Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Родина волонтерів не припинила допомагати фронту навіть після трагедії із сином-ветераном.
Максим досконало володів чотирма іноземними мовами, навіть латиною. І його як перекладача закидали запрошеннями на роботу за кордон. Однак замість ситої Європи він обрав війну…
Від мішка картоплі і до тепловізора
Спочатку їх було п’ятеро: старійшина родини дідусь Антон Михайлович, його діти син Сергій і дочка Зоряна з чоловіком Михайлом та онук Максим. Якось, після двох років волонтерства, Максим прийшов додому і видав: іде воювати в піхоту.
Пояснювати, що це важить на ділі, не було потреби. Бо кожну поїздку в район бойових дій родина підсвідомо сприймала як дорогу в один кінець. Кожен з них неодноразово потрапляв під обстріли, повертаючись у Львів на дірявих, як сито авто. І ночували, де випаде, за всякої негоди, й їли та пили тільки те, що везли хлопцям в окопи.
Збирали для фронту по людях усе — від картоплі до броніків і тепловізорів. Діставалися найгарячіших точок, де інші волонтери зазвичай бувати не зважувалися. Перші два роки мали по два рейси кількома транспортами на тиждень з вантажами для бійців по п’ять-шість тонн.
Побратим Максима вижив лише завдяки тому, що батьки хлопця подбали про кровоспинні ліки в купленому ними «Джипі»
Після мобілізації Максима до частини, що воює, роботи побільшало. Поки син воював, батько чи мати або дід доставляли допомогу. А вже на передовій Максим з дозволу командирів допомагав паювати привезене по позиціях. Для цього батьки придбали синові й обладнали всім потрібним «Джип». Якось це врятувало життя побратиму Максима, якому снайпер влучив кулею в шию. Поранений вижив лише завдяки тому, що в машині були кровоспинні ліки.
Чесно відвоювавши рік, Максим демобілізувався, пройшов реабілітацію й повернувся до волонтерства. На той час родина, обрісши друзями, вже називала себе «Дикими волонтерами». Чому «Дикими»? Бо ця крихітна спільнота міста Лева не мала жодного офіційного статусу, різних бланків чи печаток. Ой ні, одна печатка все ж є — невеликої крамнички, якою у Львові володіють Зоряна та Михайло Будинкевичі.
Загинув, як жив — за правду б’ючись
Восени 2017-го біля одного з міських готелів Максим заступився за жінку, яку кривдив дорослий хам. Як і більшість ветеранів, Будинкевич мав загострене почуття справедливості, пройти повз просто не зміг. Не раз, бо на Сході витягав поранених із поля бою.
Зробив нечемі зауваження, а той: «Тобі яке діло? Що, атовець? Та ви всіх задовбали! Там не здох — здохнеш тут!» І той виродок з двома посіпаками Максима сильно побив.
А ще за кілька днів Будинкевича знайшли на вулиці бездиханним. Слідство у цій справі деякі правоохоронці «спустили на гальмах». Не допомогли навіть масові акції протесту побратимів загиблого біля будівель поліції та прокуратури. Батьки хлопця досі і небезрезультатно ведуть власне розслідування. Але це — окрема історія.
Війна на Сході. Війна в тилу. Війна в душі
Зала Пам’яті оборонного відомства. В очах пані Зоряни якась особлива пронизлива туга. Цього дня не стало її єдиного сина. Воно тим болючіше, що загинув він не від кулі російського найманця на передовій, а вдома, у тилу.
Проте в ці хвилини вона тут не тільки для вшанування пам’яті своєї дитини та як мати загиблого учасника бойових дій. Її з чоловіком Михайлом як непересічних волонтерів нагороджуватиме відзнакою «Знак пошани» очільник Міноборони.
«За роки війни ми купили за кордоном, обладнали й відвезли на фронт вісім автомобілів, — розповідає пані Зоряна. — Мікроавтобуси, позашляховики, легковики… Два авто самі переобладнали під санітарні. Все відігнане на передову самі ж і обслуговуємо, ремонтуємо в разі потреби, постачаємо запчастини. Якщо якась деталь потрібна терміново, пересилаємо її «Новою поштою». Бо кожна поїздка — дороге задоволення. Заправити соляркою лиш один бус обходиться у 6 тисяч гривень. Щоразу накручуємо по 3-4 тисячі кілометрів».
Делікатно цікавлюся: чому Зоряна не покидає допомагати частинам, що воюють, чи не у пам’ять про сина? Жінка у відповідь: «Не тільки. Не раз були хвилі безнадії, коли казала собі, батькові, брату, чоловіку і товаришам: їдемо востаннє. Але поспілкуюсь з так званою ватою, подивлюся на їхні байдужі писки і зло бере. Хочеться зробити наперекір щось правильне та гарне. Моральна втома щезає, руки вже не опускаються!
А бувало, що рятуючи від самогубства або якихось моторошних життєвих негараздів ветеранів, зненацька розуміли: Боже, та ми все ще потрібні! І на «передку» хлопці надихають. Думаєте, їм нині так важлива ота картопля? Дзуськи! Увага й шана братські, сестринські та батьківські — оце так!».
P.S. Буквально за кілька годин після церемонії у Залі Пам’яті пані Зоряна Будинкевич із командою «диких» відбула в черговий волонтерський рейс в маріупольському напрямку із шістьма тоннами корисних на війні речей і продуктів…
