Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Дехто з непрозрілих досі наших сучасників не розуміє, для чого путінська Росія невтомно й щоденно готує свій інформаційний пропагандистський кисіль, «годуючи» ним споживачів рашаТБ, телеграм-каналів та ютуб-юзерів. Невже там, по інший бік екрана\монітора, сидять позбавлені логіки і крихти критичного мислення одурманені люди? Тут, товариство, аби зрозуміти цей феномен, варто не дивуватися, а добряче вивчити культурний код нації Королівства Запоребрика. Чому? А тому, що саме він і відповідає за десятки тисяч убитих українців на Донбасі, за окуповані агресором зі сходу українські терени, за ГУЛАГ, Голодомори, за Валуєвський циркуляр та вкрадену імперцями у нас Русь.
Субкультура агресії — ключ до скриньки «загадкової російської душі»
Історія доводить: російська субкультурна агресія є елементом тривалого гібридного наступу Кремля, є похідною брутальної експансії Московії-Орди. Затямте, мої друзі, визнання окремішнім соціумом певної ідентичності, його культурна база, притаманні колективні рефлексії на історичну пам’ять, суспільно прийнятний стиль публічної поведінки й інші чинники буквально визначають, хто перед нами — адепт цінностей вільного, демократичного світу чи ладний натиснути на курок так званий старший брат, що впіймав у приціл зброї захисника України. Я вирішив розібратися, у чому сила й небезпека неформальних середовищ як приклад до наслідування у тривалій історичній перспективі, зокрема української.
Деякі знані нами субкультури походять з нашого радянського минулого, деякі згенеровані в сучасній Росії. І багато з тих суспільних феноменів, явищ безпосередньо впливали і досі впливають на ментальність великого простору й навіть створили певні архетипи, актуальні наразі. Це і стосується умовної колективної поведінки, політичних процесів, громадської думки. Чому росіянам так подобається їхній «шансон», бандитські серіали із сакралізацією «братків», чому вони співчувають злочинцям і не хочуть допомагати правоохоронцям (до речі, це, на жаль, характерно і значній частині українського соціуму) та чому буквально в усьому, й не тільки на сцені, рулить примітивна «попса»?
Нас, українців, десятиліттями успішно привчали до цього «меню». І це спрацювало, особливо у зросійщених теренах і мегаполісах. Треба затямити, що саме така відверта маргінальність російського культурного простору (звісно, про елітне мистецтво на кшталт класичної музики й театру не йдеться — воно не для широкого загалу) возз’єдналася з фольклором, тепер це нероздільні речі на схід від лінії Петербург — Смоленськ — Ростов.
Однією з причин глобального геополітичного «бєспрєдєла», який тривалий час чинить РФ, є історично усталена підміна традиційної культури в російських реаліях кримінальною субкультурою, що обмежує розвиток цієї держави у цивілізаційному контексті. Щоправда, західний світ дуже кволо реагує на такий потенціал-загрозу.
Однією з причин глобального геополітичного «бєспрєдєла», який тривалий час чинить РФ, є історично усталена підміна традиційної культури в російських реаліях кримінальною субкультурою, що обмежує розвиток цієї держави у цивілізаційному контексті. Щоправда, західний світ дуже кволо реагує на такий потенціал-загрозу. А варто було б прислухатися навіть до російських класиків, які добре знають «таємниці слов’янської душі». Так, Максим Горький зауважив, що «головною рисою російського національного характеру є жорстокість, і жорстокість садистська… Ми жорстокі звірі, у наших жилах тече темна і зла рабська кров — отруєна спадковістю татарського й кріпосного ярма». Можна зацитувати і лист нобелівського лавреата, російського фізіолога Івана Павлова до наркома охоронздоров’я у 1934 році, де, зокрема, йдеться: «На жаль, відчуваю щодо вашої революції майже пряму протилежність вам… Багаторічний терор і нестримне свавілля влади перетворює нашу азійську натуру в ганьбливо рабську. А чи багато можна зробити з рабами? Піраміди? Так, але не істинно людське щастя».
Кримінальників «червоні» визнали соціально близьким елементом, що просочився навіть у святая святих — армію і каральні структури
Субкультура — сурогат культури, що вирізняється на тлі традиційної, панівної у певному соціумі. Вона має власні системи цінностей, традиції, лідерів та взірців. Чому норма російської культури є надто маргінальною і насправді криміналізованою, заснованою на матриці ворожнечі й зверхності — ми розмовляли з дослідником кримінологом Анатолієм Капітанським.
— Ми з росіянами різні не тільки у ментальності, а й навіть у властивих субкультурах. От візьмімо наші селянські повстання та їхніх лідерів, що сутнісно ближчі до образу Робіна Гуда, аніж Омельяна Пугачова чи Степана Разіна, оспіваних російським фольклором. Російська політична еліта, особливо після 1917-го й донині, має ознаки клановоорієнтованої мафіозної структури. І виросла вона з такого ж соціального середовища. Той, хто застав радянські часи й багато їхніх нащадків, цей віковий сегмент соціуму, запрограмований на позитивне сприйняття блатної ідеології. І ми тут в Україні дуже недооцінюємо ступінь загрози, що виходить від породжених імперією субкультур, — висловлюю своє бачення досліднику.
— Цілком погоджуюся. Приблизно такі ж висновки згенеровані в моєму дослідженні, матеріал до якого я збирав майже 50 років, що лягли в основу книги-альбому «Кримінальна субкультура „східних“ слов’ян», — розповідає Анатолій Іванович. — Я дослідив кримінальні жаргони, татуювання й різну «камерну творчість» і виявив доволі глибокі зв’язки з фундаментальними засадами як російської, так і суто радянської культури.
— У Росії кримінальники, як «урівноважувачі добробуту й кара народна для рвачів», привабливий образ. У кіно, приміром, часто розкручується образ шляхетного бандита, який метаморфується в успішного ділка й послуговується своєю особливою «справедливістю», альтернативною тій, яку пропонує держава. І це теж одна з причин тієї ситуації, яку наразі маємо на Донбасі й у Криму та гібридної війни з РФ, — цікавлюся в співрозмовника.
Російський кримінолог Олександр Кучинський переконаний: у жодній країні, окрім СРСР, злочинці не були настільки привабливими для соціуму, оскільки їх асоціювали як жертв тотального гноблення.
— Фактично кримінальна субкультура є ідеологією кримінального світу, — зауважує пан Анатолій. — Вона прив’язана до блатного закону й відповідних традицій. Це і приказки, жарти, анекдоти, пісні, татуювання. І коли я почав порівнювати в межах історичного експрес-аналізу злодійську субкультуру й комуністичну ідеологію, виходило, що вони у своїх постулатах дуже схожі! Приміром, одним з перших рішень радянської влади стало скасування приватної власності. А саме її не визнає і «закон блатних». Злодій може відібрати будь-що й у будь-кого. Саме це і робили совіти. Причому кримінальна публіка їм у цьому енергійно допомагала. Згадайте лишень одного їхнього «героя» Григорія Котовського — махрового бандита, який став членом Реввійськради СРСР й рівно сто років тому командував кавалерійськими частинами, що придушували селянські повстання в Україні. Він безпосередньо страчував полонених бійців Армії УНР під Базаром у листопаді 1921-го. В російських реаліях вони для масової публіки — досі хороші герої. Перший свій капітал комуністи акумулювали не тільки від багатих лібералів-романтиків та іноземних агентів, а й під час тотальних експропріацій та червоного терору. І саме тому кримінальників тоді визнали соціально близьким елементом, який просочився навіть у святая святих — армію і каральні структури. Тому російський кримінолог Олександр Кучинський переконаний, що у жодній країні, окрім СРСР, злочинці не були настільки привабливими для соціуму, оскільки їх асоціювали як жертв тотального гноблення.
Практично вся кримінальна субкультура й похідні від неї на так званому пострадянському просторі має суто російське походження. Зокрема блатний і навіть армійський жаргони, окрім елементів, що виникли в Україні після 2014 року.
Тому не маю жодного сумніву, що практично вся кримінальна субкультура й похідні від неї на так званому пострадянському просторі має суто російське походження. Українського там зовсім немає, як і в нецензурній лексиці. Зокрема блатний і навіть армійський жаргони, окрім елементів, що виникли в Україні після 2014 року — і це важливо, бо такий патріотичний контекст є контркультурною альтернативою імперському впливу.
Росія хоче визнати свій «мат» надбанням світової культури
Як не дивно, а в Росії видано двотомник російської лайки (русского мата). Ба більше, РФ ініціювала у ЮНЕСКО визнання цього от «мату» надбанням світової культурної спадщини! Хоча знаний російський філолог ХХ століття Сергій Ожегов був категорично проти включення лайки й жаргонів у словники, дарма що він є автором картотеки російського мату як довідника для вузького професійного кола.
Чимало сепаратистів на Донбасі й російських силовиків теж мають натільні «гравюри» з образом Сталіна або й Гітлера.
Які ще маємо подібності комуністичної та блатної ідеологій? Звісно, це зневага до цінності людського життя — розповідати, скільки на совісті радянського та й сучасного кремлівського режимів невинно загублених душ — напевно, зайве, бо є очевидним. Чому так? Може й тому, що всі ідеологи — ленінці-сталінці — мали тюремний досвід і взяли на озброєння багато чого зі злочинного світу. Їхні «надбання» примножували наступні послідовники-нащадки. Приміром, Сталін мав тюремне тату у вигляді оскаленого черепа, а за якийсь час і сам потрапив на груди, спини й інші ділянки тіла радянських людей. Причому в часи репресій портрет вождя робили для того, щоб чекісти не посміли стріляти у «святий» образ. Тепер от чимало сепаратистів на Донбасі й російських силовиків теж мають натільні «гравюри» з образом червоного диктатора, Гітлера або всілякий оксиморон «православних сталіністів». Тим же страждають і іноземні найманці. Такі, як іспанський молодий «лівак» Рафа Муньос Перес, що воював на боці проросійських бойовиків з тату Сталіна й Леніна на тілі.
І це не феномен, що виник після подій 2014-го. Так, сумнозвісний російський неонацист Антон Раєвский з Орла, який брав участь в одеському «Антимайдані» й воював проти України разом з терористом Гіркіним, зокрема у Слов’янcьку, на лівому плечі давно мав чимале тату Гітлера, а на грудях — орел зі свастикою. Згодом він став монархістом. В одному з інтерв’ю розповідав, що серед так званих ополченців було і є багато кримінальної та асоціальної публіки, називаючи їх усіх «скатившемся быдлом».
Наша контркультура: народжена у вогні Революції Гідності антипутінська й антикримінальна лексика та графіка
Продовжуємо нашу розмову з паном Капітанським: «На ваш розсуд, чи є в тому, якою саме стала рефлексія Кремля й загалом „русофільської“ спільноти на події в Україні восьмирічної давності, хоч скільки помітна роль кримінальної або іншої маргінальної субкультури з-за поребрика?».
— Історично російська (радянська) кримінальна субкультура століттями формувалася в умовах специфічних народних традицій етнічних росіян — там, де вони домінували. Характерна ознака — тотальний правовий нігілізм, уже згаданий нами. Так відбулася кримінально-ментальна експансія в соціум, її унормування. І ми теж стали її жертвами. Бо блатний жаргон, що програмує свідомість позитивно сприймати кримінальну ідеологію, увійшов у сучасну українську побутову мову.
Ви чули, щоб хтось з ворогів української державності фізично постраждав так, як айдарівець Василь Пелиш? У полоні сепаратисти відрізали йому руку через патріотичне татуювання «Слава Україні». Нічого подібного із представниками проросійських сил не відбувалося! Про які спільні цінності можна говорити!?
У Росії нікого не дивує, як представники їхньої політичної верхівки на чолі з Путіним на концерті у Кремлівському палаці із захопленням слухають «мурку». Власне, і сам верховода «русского міра» колись вигравав її на потіху плебсу на роялі двома пальцями. Але то лише ще один виток історії, що вкотре повторюється. Адже улюблений співак радянського вождя Утьосов цю пісню виконував у тому ж місці колись і для Сталіна. І це не лише особливість еліти тамтешньої. У 2018 році був скандал зі священником РПЦ архімандритом Венедиктом, який заспівав «мурку» в одному з храмів у Москві під час трапези на честь ікони Божої Матері «Троєручиці», що потрапило у YouTube. Ну от пазли культури й субкультури склалися, точніше зміщалися в єдине ціле.
Тобто якщо говорити про джерела російської агресії на таких прикладах, бачимо наявне протистояння культур, причому яскраво антагоністичних. І статті Путіна, Медведєва і недавня Суркова про якусь там ціннісну «слов’янську» єдність та розширення і приєднання як формат приростання «російської цивілізації» викликають в Україні лише роздратування й іронію. Ви чули, щоб хтось з ворогів української державності фізично постраждав так, як айдарівець Василь Пелиш? У полоні сепаратисти відрізали йому руку через патріотичне татуювання «Слава Україні». Нічого подібного з представниками проросійських сил не відбувалося! Про які спільні цінності можна говорити!?
— З початком війни наші захисники стали наносити татуювання, що символізують українську державність, тяглість до змагань часів козаччини, УНР, Другої світової війни, дисидентства радянської доби. Як і використовувати народжену у вогні Революції Гідності антипутінську та власне антикримінальну (щодо режиму Януковича) лексику та графіку. Це і є наша контркультура, — упевнений дослідник.
І знову про альтернативу
Про український субкультурний простір як альтернативу російській «кримінал-попсі», що насправді є і має історичну тяглість, свого часу розповідав кандидат історичних наук Володимир Окаринський. Звісно, наші неформали теж є «непростими хлопцями й дівчатами», але є питомо іншими, аніж ми бачимо на російському просторі. Навіть хулігани-батярі з Галичини або тернопільські махабунди куди інтелігентніші (звісно, все відносно) і як явище колоритніші, аніж братки-волоцюги з Волги та Уралу. Так само варто українцям більше знати і про різноманітні субкультурні спільноти спудеїв і загалом молоді, хоч і переважно міської, які знали наші терени. Одним з неформалів, до речі, був Григорій Сковорода. Власне, саме козацтво чи гайдамацька когорта певний час теж мали чітку субкультурність, яка мала такий пізніший вияв як козакофільство серед шляхти. І саме на цьому зв’язку їх із сучасними українцями нам доцільно акцентувати й різні формати соціальних активностей. Як і згадувати їхніх наступників — балаґулів, які всередині ХІХ століття швидко гасали на бричках, запряжених чотирма кіньми — дрифтерів того часу. Бердичів був їхньою столицею, а згодом Кременець та інші міста. Найвідоміший з-поміж балаґулів — Антін Шашкевич, який брав участь в антиросійському Листопадовому повстанні. Пізніше з’явилися українофіли — хлопомани — ліберали-народолюбці, найзнаніші з них — Володимир Антонович і Тадей Рильський (батько Максима Рильського).
Володимир Окаринський зауважує, що «українофіли по обидва боки Збруча піклувалися про народ, засновували недільні школи, „Просвіти“, кооперативи. Чи не вони створили ту націю, яка на початку ХХ століття голосно говоритиме, що потребує самостійної держави? Думаю, що демократичні ідеали раннього українофільства заклали певні світоглядні підвалини для пізнішого українського руху — у своїй основі демократичного».
Це питомо українські культурні коди, які ще потребують тривалої роботи з їх імплементації в наше національне ментальне поле. Знаний російський письменник Олексій Толстой писав: «Є дві Русі. Перша — Київська, має своє коріння у світовій культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів увесь західний світ. Є інша Русь — Московська. Це Русь тайги, монгольська, дика, звірина. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію та дику лють». І це не фейк, придуманий у Києві. Не забуваймо про зізнання цього великого росіянина…
Продовжимо нашу субкультурну розвідку в наступному матеріалі.
