Військові нагороди різних українських історичних формацій, своєю чергою, стали основою оновленої нагородної системи. Система почесних нагрудних знаків Головнокомандувача Збройних Сил…
Зі старшим матросом малого броньованого артилерійського катера «Нікополь» Андрієм Оприском мені вдалося поспілкуватися у Львові. Звільнений з полону моряк перебував у відпустці. Гостив на Львівщині у матері. І навіть тут мріяв про швидше повернення на службу та зустріч із морем. Хоча розмова вийшла недовгою, але цікавою. Моторист-електрик пригадав і 15-годинний спротив російським кораблям, і розповів про перебування в московському СІЗО «Лефортово», поділився враженнями від МБАКів і зрештою — планами на майбутнє.
Дитячі кораблики на стінах буцегарні додавали сил
— Перше, про що всі запитують: як вам було в полоні. А я завжди відповідаю: де козак пустив свого коня — там він і вдома. Ми не тільки мали тверде переконання, що праві, а й вели чітку лінію. За це нас навіть ворог поважав. Коли приводили у слідчий відділ, то подекуди збігалося по 15 молодих слідчих, щоб на нас подивитися. Від нас, напевно, чекали, що опустимо голови, будемо пригнічені. А ми жартували й поводилися гідно. Потім наші друзі почали сміятися навіть: мовляв, якщо тих українських моряків ще трохи потримати у московській в’язниці, то на Красній площі з’явиться колиба й почнуть співати «Ще не вмерла Україна».
— Що так додавало сил і підтримувало у «Лефортово»?
— Безумовно, віра в Бога, в Україну, наших людей і в самого себе. А ще шалена підтримка зі всього світу. Листи приходили з іншого кінця землі: з Австралії, Нової Зеландії, Америки. І вони були не від українців з діаспори, а від іноземців. Про підтримку українців, зокрема з-за кордону, вже взагалі мовчу. Така увага до простих моряків найбільше дивувала персонал «Лефортово». Вони були шоковані. Для них було дико, що долею українських військовополонених переймаються тисячі пересічних громадян з різних країн. А ще вселяли віру й підтримували дитячі малюнки, здебільшого кораблики. Я ними обклеїв стіни навколо себе. На деяких із них були намальовані синьо-жовті прапорці. Так приємно відчувати часточку України в російській в’язниці!
— Андрію, який період полону став найважчим?
— Перші дні. Бо не знав, що вдома. А коли дізнався, що мама здорова й усі тримаються нормально, як камінь з душі зняло.
Прогулянка завдовжки 400 кілометрів і «ленінські» салати
— Чи тиснула адміністрація колонії, чи працювали феесбешники, щоб залучити до співпраці?
— До охорони претензій немає. Вони однаково ставилися до всіх арештантів і просто виконували свою роботу. До речі, у цій тюрмі сидять переважно російські олігархи. Щодо офіцерів ФСБ, то вони звичайно промацували, хто чим дихає, але всі хлопці трималися гідно.
Один з методів психологічного тиску, який використовували, — брак інформації і спілкування з рідними навіть через листування. Персонал казав, що листи просто не доходять. Тож не було сенсу їх і писати. Або приносили пошту із затримкою у пів року. Навіть вітальну листівку з Різдвом Христовим віддали назад, сказавши, що цим я можу розкрити російські секрети! Абсурд…
— Який був розпорядок дня?
— Та звичайний: підйом, сніданок, обід, вечеря. Найприємніша його частина — прогулянка. Бігати колом не любив, але рухатися треба було. То в камері розміром два на чотири метри за прогулянку набігав від кілометра до трьох. А за весь час перебування порахував, що намотав понад 400 кілометрів. Багато присідав і віджимався.
Що ще приємного в тюрмі, це готування салатів з екзотичними назвами: «Красная площадь», «Он видел Ленина», «Переходящее красное знамя». Інгредієнти: фрукти й овочі, передані волонтерами. Назви і склад — власна фантазія. Робив, а потім сміявся з тих назв, піднімаючи собі настрій.
Ми дали росіянам хороший урок з кораблеводіння і тактики морського бою
— Повертаючись до подій у Керченській протоці, чи прогнозували такий варіант конфлікту з кораблями РФ під час переходу з Одеси до Маріуполя?
— Ми розуміли, що від нашого сусіда можна чекати будь-яких провокацій…
До речі, щодо того бою… А це справді був бій. Хоча ми не відкривали вогонь у відповідь, росіяни по нас випустили понад тисячу набоїв. Як результат — троє поранених на сусідньому катері. З телесюжету здається так, наче протистояння з росіянами відбувалося 15–20 хвилин. Насправді з 5-ї години ранку і до 20-ї години ми водили за ніс їхні кораблі. І вони нам нічого не могли зробити! Ба більше, під час одного епізоду, коли росіяни притиснули буксир «Яни Капу», з одного боку хотіли протаранити його іншим кораблем, наш рульовий підпустив, а потім на повному ходу вислизнув з лещат. І російський катер протаранив свого ж. Останній з пробоїною 4 на 2 метри ледь не потонув. Ми дали росіянам хороший урок з кораблеводіння і тактики морського бою.
— Тобто навіть малими бронекатерами можна воювати із сильним супротивником?
— Малі запорізькі чайки свого часу нападали на великі галери. На сьогодні ці маленькі катери, якщо довести їх до розуму й доозброїти, дуже серйозна загроза навіть для великого корабля. Вони себе чудово показали під час вищезгаданого конкретного бою. 15 годин в екстремальних ситуаціях на повному ходу: «Стоп машина! Повний назад! Ліворуч! Праворуч!» Машини не зачмихали, нічого не відмовило, а перевантаження були максимальні! І вони витримали.
Проте, разом із такими малими катерами, нам безумовно потрібні й великі кораблі…
— Андрію, які плани на майбутнє?
— Із дитинства мріяв стати моряком. Трохи пізно, лише в 45 років, але я ним став. До того займався бізнесом і всякими дурницями. Але втілив таки мрію! Планую продовжити службу й стати морським офіцером. У мене є вища освіта. Треба пройти відповідні курси. Хочу стати штурманом. Дуже подобається прокладки робити, працювати з картами, навігація. Цікаво було б освоїти нові кораблі. Словом, я знайшов своє!
І ще, з огляду на ті обставини, в яких опинився я і мої товариші, хочемо висловитися щодо деяких глобальних речей. На жаль, у нас не той сусід, якого називають добрим. Тому нам потрібна дужа сильна армія. Зокрема і флот — тоді все буде гаразд.
Так, є підтримка Євросоюзу, НАТО. Однак передусім маємо бути сильними самі. Ніхто не допоможе, як не ми самі. Будемо слабкими — нас здадуть, будемо потужними — поможуть усі.
— Дякую за розмову.
Фото Львівської міськради
