Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Зі старшим матросом малого броньованого артилерійського катера «Нікополь» Андрієм Оприском мені вдалося поспілкуватися у Львові. Звільнений з полону моряк перебував у відпустці. Гостив на Львівщині у матері. І навіть тут мріяв про швидше повернення на службу та зустріч із морем. Хоча розмова вийшла недовгою, але цікавою. Моторист-електрик пригадав і 15-годинний спротив російським кораблям, і розповів про перебування в московському СІЗО «Лефортово», поділився враженнями від МБАКів і зрештою — планами на майбутнє.
Дитячі кораблики на стінах буцегарні додавали сил
— Перше, про що всі запитують: як вам було в полоні. А я завжди відповідаю: де козак пустив свого коня — там він і вдома. Ми не тільки мали тверде переконання, що праві, а й вели чітку лінію. За це нас навіть ворог поважав. Коли приводили у слідчий відділ, то подекуди збігалося по 15 молодих слідчих, щоб на нас подивитися. Від нас, напевно, чекали, що опустимо голови, будемо пригнічені. А ми жартували й поводилися гідно. Потім наші друзі почали сміятися навіть: мовляв, якщо тих українських моряків ще трохи потримати у московській в’язниці, то на Красній площі з’явиться колиба й почнуть співати «Ще не вмерла Україна».
— Що так додавало сил і підтримувало у «Лефортово»?
— Безумовно, віра в Бога, в Україну, наших людей і в самого себе. А ще шалена підтримка зі всього світу. Листи приходили з іншого кінця землі: з Австралії, Нової Зеландії, Америки. І вони були не від українців з діаспори, а від іноземців. Про підтримку українців, зокрема з-за кордону, вже взагалі мовчу. Така увага до простих моряків найбільше дивувала персонал «Лефортово». Вони були шоковані. Для них було дико, що долею українських військовополонених переймаються тисячі пересічних громадян з різних країн. А ще вселяли віру й підтримували дитячі малюнки, здебільшого кораблики. Я ними обклеїв стіни навколо себе. На деяких із них були намальовані синьо-жовті прапорці. Так приємно відчувати часточку України в російській в’язниці!
— Андрію, який період полону став найважчим?
— Перші дні. Бо не знав, що вдома. А коли дізнався, що мама здорова й усі тримаються нормально, як камінь з душі зняло.
Прогулянка завдовжки 400 кілометрів і «ленінські» салати
— Чи тиснула адміністрація колонії, чи працювали феесбешники, щоб залучити до співпраці?
— До охорони претензій немає. Вони однаково ставилися до всіх арештантів і просто виконували свою роботу. До речі, у цій тюрмі сидять переважно російські олігархи. Щодо офіцерів ФСБ, то вони звичайно промацували, хто чим дихає, але всі хлопці трималися гідно.
Один з методів психологічного тиску, який використовували, — брак інформації і спілкування з рідними навіть через листування. Персонал казав, що листи просто не доходять. Тож не було сенсу їх і писати. Або приносили пошту із затримкою у пів року. Навіть вітальну листівку з Різдвом Христовим віддали назад, сказавши, що цим я можу розкрити російські секрети! Абсурд…
— Який був розпорядок дня?
— Та звичайний: підйом, сніданок, обід, вечеря. Найприємніша його частина — прогулянка. Бігати колом не любив, але рухатися треба було. То в камері розміром два на чотири метри за прогулянку набігав від кілометра до трьох. А за весь час перебування порахував, що намотав понад 400 кілометрів. Багато присідав і віджимався.
Що ще приємного в тюрмі, це готування салатів з екзотичними назвами: «Красная площадь», «Он видел Ленина», «Переходящее красное знамя». Інгредієнти: фрукти й овочі, передані волонтерами. Назви і склад — власна фантазія. Робив, а потім сміявся з тих назв, піднімаючи собі настрій.
Ми дали росіянам хороший урок з кораблеводіння і тактики морського бою
— Повертаючись до подій у Керченській протоці, чи прогнозували такий варіант конфлікту з кораблями РФ під час переходу з Одеси до Маріуполя?
— Ми розуміли, що від нашого сусіда можна чекати будь-яких провокацій…
До речі, щодо того бою… А це справді був бій. Хоча ми не відкривали вогонь у відповідь, росіяни по нас випустили понад тисячу набоїв. Як результат — троє поранених на сусідньому катері. З телесюжету здається так, наче протистояння з росіянами відбувалося 15–20 хвилин. Насправді з 5-ї години ранку і до 20-ї години ми водили за ніс їхні кораблі. І вони нам нічого не могли зробити! Ба більше, під час одного епізоду, коли росіяни притиснули буксир «Яни Капу», з одного боку хотіли протаранити його іншим кораблем, наш рульовий підпустив, а потім на повному ходу вислизнув з лещат. І російський катер протаранив свого ж. Останній з пробоїною 4 на 2 метри ледь не потонув. Ми дали росіянам хороший урок з кораблеводіння і тактики морського бою.
— Тобто навіть малими бронекатерами можна воювати із сильним супротивником?
— Малі запорізькі чайки свого часу нападали на великі галери. На сьогодні ці маленькі катери, якщо довести їх до розуму й доозброїти, дуже серйозна загроза навіть для великого корабля. Вони себе чудово показали під час вищезгаданого конкретного бою. 15 годин в екстремальних ситуаціях на повному ходу: «Стоп машина! Повний назад! Ліворуч! Праворуч!» Машини не зачмихали, нічого не відмовило, а перевантаження були максимальні! І вони витримали.
Проте, разом із такими малими катерами, нам безумовно потрібні й великі кораблі…
— Андрію, які плани на майбутнє?
— Із дитинства мріяв стати моряком. Трохи пізно, лише в 45 років, але я ним став. До того займався бізнесом і всякими дурницями. Але втілив таки мрію! Планую продовжити службу й стати морським офіцером. У мене є вища освіта. Треба пройти відповідні курси. Хочу стати штурманом. Дуже подобається прокладки робити, працювати з картами, навігація. Цікаво було б освоїти нові кораблі. Словом, я знайшов своє!
І ще, з огляду на ті обставини, в яких опинився я і мої товариші, хочемо висловитися щодо деяких глобальних речей. На жаль, у нас не той сусід, якого називають добрим. Тому нам потрібна дужа сильна армія. Зокрема і флот — тоді все буде гаразд.
Так, є підтримка Євросоюзу, НАТО. Однак передусім маємо бути сильними самі. Ніхто не допоможе, як не ми самі. Будемо слабкими — нас здадуть, будемо потужними — поможуть усі.
— Дякую за розмову.
Фото Львівської міськради
