Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
З майстер-сержантом Романом Павлічком спілкуємось на його робочому місці — у реактивному артилерійському полку, що дислокується на Львівщині. Роман — головний сержант. У бойовому колективі артилеристів-ракетників він служить вже понад десятиліття. А у війську загалом — два десятки років.
Про те, що таке професійний сержантський корпус та безліч аспектів його становлення у Збройних Силах України наше видання дописує регулярно. Утім, моя бесіда з Романом Павлічком стосується такої тендітної матерії, як проблема самоідентифікації професійного сержанта в його робочому середовищі.
— Дуже не люблю коли хтось із колег «заводить шарманку» про бідних «переатестованих». Мовляв, кому ті прапорщики заважали і таке інше, — зазначає мимохідь Роман на початку нашої зустрічі.
Планувалося, що будемо акцентовано говорити про фахові речі: про реактивну артилерію. Але коли почув вищезгадану фразу від свого візаві, то відразу пропоную: а чи готовий поспілкуватися про ті чутливі питання, які пов’язані із становленням професійного сержантського корпусу. Звісно, він був готовий.
Ні, ми не зачіпали високих матерій, які обговорюють у високих штабах. Натомість було цікаво почути серію суджень, що турбують військовослужбовця-практика на ланці, як кажуть, виконавчій.
— Я за зміни, якщо говорити про загальний рух України в НАТО і ЄС, — говорить Роман. — Але зміни ніколи не відбуваються за помахом чарівної палички. Складніше за все в цьому процесі — почати із себе!
Головний сержант полку говорить, що на початку цього процесу дехто з колег побурчав, та й погодився. Мовляв, ну ОК, змінимо зірки на смужки та служитимемо далі. Втім, більш молоді і прогресивні колеги побачили раціональне зерно майбутніх перспектив: можливість кар’єрного зростання!
— Власне, це той аспект, якого бракувало нашому прошарку в моделі пострадянського війська. Ну от судіть самі, який раніше це мало вигляд: строкова, надстрокова, «ШП» (школа прапорщиків) і… все, — говорить Роман. — Далі ти «капсулюєшся» в межах своєї посади у військовій частині. Як говорили раніше командири, стаєш частиною «діамантового фонду». Тобто людей, які 10–15–20 років служать на одному місці, вростають корінням у місцеві реалії та побут.
Тут, як зазначає мій співбесідник, палка з двома кінцями: з одного боку, військовик, який безліч років виконує одну і ту ж функцію на механічному рівні, досконально вивчає всі її складові. Припустимо, начальник складу чи старший технік роти точно із заплющеними очима знає, що і де на якій полиці в нього лежить або ж як одною лівою рукою в пітьмах завести «капризний» двигун.
— Та як би про це з ностальгією не говорили окремі посадові особи, я вважаю, що це — темний бік питання, який намагаються видати за позитив. Добре, людина щось сама знає досконало. Але поставимо питання під іншим кутом: скількох фахівців аналогічного рівня вона за цей час підготувала до такого ж самого рівня, як у неї? Сучасне бачення підготовки кадрів для сержантського корпусу ґрунтується на іншій парадигмі: професійний досвід не є приватним надбанням однієї особи. Накопичена унікальна інформація повинна помічатись, систематизуватись, узагальнюватись і поширюватись, якщо ми говоримо про професійні речі. Тільки так сучасний сержант-професіонал доведе, що не просто щось робив і отримував за це зарплатню, — зазначає він.
А для того, щоб грамотно поширювати цей досвід, зазначає майстер-сержант, людина повинна уміти це робити.
— За ті два роки, коли розпочався процес «перепрошивки» сержантського корпусу, я відвідав більше курсів та навчальних заходів, аніж за всю попередню службу. З нами займались сержанти з іноземних тренувальних місій. І я зазначив для себе дві знакові речі. Перша: вони грамотні педагоги-методисти. Це те, чого завжди катастрофічно бракувало нам. З досвіду скажу, що може один із сотні військовослужбовців на старшинських посадах має природний талант розповідати-розтлумачувати так, аби це зрозумів останній не дуже кмітливий строковик. Не просто монотонно прочитати настанову чи підручник, а посиливши цю інформацію власним практичним досвідом, розповісти так, щоб це було і зрозуміло, і цікаво. Щоб військовий, який це все слухає, для себе відразу акцентував те, що ці знання — важливий елемент його бойової спеціальності! Ну а друге: відмітив, що іноземні колеги-сержанти не соромляться вчитися. Скільки б років вислуги і які інші заслуги у нього б не були! Зайшла в нас розмова з натовськими інструкторами про їхні курси і школи для сержантів. Виявляється, щоб бути конкурентним у своїй службовій діяльності, кожен із них раз на 2–3 роки проходить допідготовку або засвоює ще якийсь додатковий напрямок за фахом: тактика, вогнева, інжиніринг, експлуатація ОВТ, адміністрування та лідерство. Відразу пригадую наш колишній «максимум» освіти, що вкладався в цитату: «йдіть, хлопці, у військах вас всього навчать». Ну а далі — це вже як в лотереї: або тобі дійсно трапиться хороший колектив, де з тебе вигартують фахівця, або будеш «плисти за течією». А так не має бути!
У промові Романа відмічаю, що він часто апелює до поняття військового лідера. Запитую в нього, які сенси він вкладає у цю парадигму у своїй діяльності.
— Замість прикладу розповім «бородатий» анекдот, коли абстрактний «прапорщик» гротескних фізичних об’ємів розповідає молодим солдатам, як правильно проходити смугу перешкод. Саме розповідає, а не показує! Основа сучасного сержантського лідерства вкладається в концепцію «слідуй за мною — роби як я», — наголошує він. — Коли ти є головним сержантом свого підрозділу — це не просто кабінет навпроти канцелярії твого командира. Це, фактично, карма, якій ти повинен відповідати. Командир має задум. І дає розпорядження організувати і провести. Ти вирішуєш, як це зробити, виходячи зі своїх ресурсів та можливостей. Отже, маєш робити це спочатку сам. Потім — вимагати від підлеглих. А перед тим, як у когось щось вимагати, — мусиш розбиратися в тому, хто і який коефіцієнт корисної дії має. Відтак, якщо хтось не дотягує до того рівня — допомагати підтягнутися. Це дуже тонка, але важлива грань сержантської роботи. Де адміністрування, лідерство і знання психології колективу має ключову роль.
Запитую в мого співрозмовника, чи важко давати раду на посаді головного сержанта цілого полку. Роман, усміхаючись, зауважує, що все залежить від внутрішнього налаштування.
— Служити в колективі, який відповідає за експлуатацію та застосування грізної бойової зброї, ніколи не було легко. Утім, коли ти зранку прямуєш на службу з чітким планом дій на цей день — це мотивує викладатися на повну у своїй роботі. Шукати нові підходи і можливості. Комунікувати з людьми і згуртовувати їх у якійсь конкретній справі. Бо наприкінці службового дня ти не лише звітуєш перед вищим командуванням, а й перед самим собою. І твій власний «внутрішній» майстер-сержант вже не такий гуманний, як командир підрозділу. У разі небажаного результату — сумління завжди прискіпливо запитує: чому результат незадовільний?! Це, власне, також прийом самоорганізації, про який нам розповідав колега-інструктор з НАТО. Хочете досягати успіху — звітуйте собі про результат. І якщо він вам не подобається — змінюйтесь! — говорить Роман Павлічко.
Що ж, у переддень Дня сержанта Збройних Сил України побажаємо впевненості, енергії та наснаги не лише Романові, а й тисячам інших чоловіків та жінок, які є основою професійного сержантського корпусу українського війська. Нехай ваш внутрішній «сержант» завжди буде майстром своєї справи і виявляє лише відмінні лідерські якості!
