Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
– Я добре розуміла, що моє життя не буде як раніше: треба все вчитись робити на протезі. І собі пообіцяла: вмітиму робити все, що могла до поранення, на двох ногах: ходити, бігати, виховувати сина, словом, жити на повну. Я стараюся, і вже кілька найважчих життєвих сходинок таки здолала, ‒ так розпочалась наша розмова з ветеранкою Ольгою Бендою.
Нещодавно вона стала єдиною дівчиною з 42 тисяч (!) учасників Марафону морської піхоти США, яка пробігла його з протезом на нозі. Оля розповіла кореспонденту АрміяInform про подробиці цього захопливого, емоційного й водночас виснажливого дійства. А ще в ексклюзивному інтерв’ю нашої героїні – її історія АТО, деталі поранення, лікування і залучення до збірної для участі у знаному міжнародному пробігу вулицями Вашингтона.
‒ Як сталося, що ти, молода вінничанка, опинилася у вирі бойових дій?
‒ У 24 роки підписала контракт зі Збройними Силами й потрапила служити у 72-гу бригаду старшим кухаром. Це був 2016 рік. Мій підрозділ направили в АТО, де я відбула 8 місяців до 14 травня 2017 року, коли зазнала поранення. У той день почалося нове нелегке життя: лікування, реабілітація, вставання на ноги і сприймання себе такою, якою буду до кінця.
‒ Розкажи, будь ласка, докладніше про свої обов’язки в АТО, про побратимів.
‒ Друга половина 2016-го, Авдіївка. Мені ‒ штатному кухару, щодня доводилось готувати на більш ніж сто бійців. Пригадую, якось на вечерю захотіла хлопцям зготувати пюрешки. Сама начистила 2 відра картоплі, зварила, а коли її потовкла, то просто вибилася з сил (посміхається. – Авт.).
Усе готувалось на буржуйці, на дровах. Але якось хлопці зробили сюрприз ‒ знайшли газову плиту, під’єднали до неї балон. От тоді я дала волю кулінарним здібностям! Навіть готувала запіканки…
Після марафону часто запитують: «Олю, відкрий секрет, де береш сили?» У відповідь посміхаюсь і показую тату на лівій руці, де іспанською написано «Ніколи не здавайся». Це моє життєве гасло й рушійна сила!
Полюбляли побратими картоплю з салом, запечену в фользі, яка стала моїм фірмовим блюдом. Картоплю розрізаємо навпіл. Нарізаю сало. Його не шкодуємо, аби картопля гарно просочилась. Солю, перчу за смаком. Загортаємо дві половинки картоплі у фольгу і запікаємо. Таку страву здебільшого готувала на вечерю.
У фронтових реаліях, коли немає потрібних інгредієнтів, з’являються й нові рецепти. Наприклад, печена риба в… яблуках. Мій винахід прийшовся до смаку. Хлопці відчували, що я готую для них із любов’ю. Завжди допомагали.
– Чи пам’ятаєш події того дня, який поділив життя на «до» і «після»?
‒ Це була неділя… Десь о п’ятій ранку почався сильний обстріл, а ночували ми в будинках, які покинули господарі. Перший снаряд вибуховою хвилею мене скинув із ліжка, а вибухнув метрів зо два-три від вікна. Очі та рот засипало землею. Вихід перегородили вибиті двері, якісь елементи ліжок… Потім у 20 сантиметрах від лівої ноги я побачила спалах вибуху ‒ далі нічого не пам’ятаю. У голові тільки два імені – Льоша і Діма (коханий, з яким познайомилась в АТО, та син. – Авт.), як мотивація до того, що треба вилазити, рятуватись. Оговтавшись, почала кричати. Хлопці витягали з-під уламків, спинили кровотечу, одягли турнікет. Лежу і розумію, що не відчуваю ноги. Запитую, що з нею, а хлопці відводять погляд і кажуть: «Олю, ти тримайся, все буде добре!». Дивно, весь час була у свідомості… Як з’ясувала пізніше, великим осколком у мене вибило все між коліном і стопою. Моя нога трималась лише на шкірці й венах. А як везли в госпіталь, перед машиною впало два снаряди. Господь, напевно, вирішив, що мені досить випробувань, і вони не розірвались.
Уже в Авдіївці надали першу меддопомогу і відправили в мобільний госпіталь у Покровську. Туди ж приїхав і мій наречений Олексій. Він не відходив від мене ні на крок. Уже через місяць після поранення вперше стала на протез. Падала, плакала і знову підводилась. Так училася ходити, щоб бути самостійною, нікого не обтяжувати…
‒ Із чого розпочала тренування?
‒ Пригадую, у 1-му класі поламала ногу. Коли вона зрослася, дуже сильно шкутильгала. Тоді вирішила: щоб нормально ходити ‒ треба бігати. І, знаєте, це допомогло ‒ зміцнилася стопа і я вже не шкутильгала. Після бойового поранення виник ефект дежавю. Розуміла: потрібно знову почати бігати. Підтвердженням правильного рішення став дзвінок від уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій Вадима Свириденка: «Олю, я чув, що ти бігала, чи не хотіла б знову зайнятися спортом?» Я відповіла, що хочу цього, бо мрію настільки добре ходити на протезі, щоб інші навіть його не помічали. І ось, Вадим Свириденко скидає електронною поштою анкету. Дивлюсь, а там заявка на участь у Марафоні морської піхоти США… Я її заповнила, а за кілька днів від нього дзвінок: «Вітаю! Ти зарахована до команди на 44-й Марафон морської піхоти. Бігтимеш 10 кілометрів!» Добре пам’ятаю той вечір: стою на кухні й після його слів мені бракне повітря. У голові крутиться ‒ 10 кілометрів, 10 кілометрів… Як я це зможу?
‒ Однак ти погодилась. Де взялась рішучість на цей крок?
‒ Не знаю, якось вирішилось само собою. Далі події побігли галопом. Спеціалісти трастового фонду НАТО з-поміж 15 претендентів зробили протези тільки трьом. Я була одна з тих щасливчиків… Кошторис обмежений, та й зрештою протез коштує понад 200 тис. гривень. Дуже вдячна за нього!
Спочатку вчилася на ньому ходити, потім ‒ бігати. Максимум, що набігала, 2-3 хвилинки. З липня почались марафонські спринти. Спершу щовівторка і щочетверга на НСК «Олімпійський», додатково у вихідні ‒ на стадіоні біля дому. А в жовтні в Києві вже бігла «Ветеранську десятку». Досі згадую цей марафон як одне з найскладніших випробувань. По-перше, це були перші 10 кілометрів. По-друге, частину дороги довелось бігти столичною бруківкою – занадто нерівною. Уже з перших 500 метрів відчула біль у всьому тілі. Різонула думка, що всю дистанцію не здолаю… Опанувала емоції, і озброївшись життєвим гаслом «Ніколи не здавайся», таки досягла фінішу. Мій час становив 1 година 35 хвилин (на таку дистанцію даються 2 години). По правді сказати, ще тижня зо два не могла усвідомити, що таки це зробила!
‒ Попереду на тебе чекав Марафон морської піхоти США. Чим зустріла Америка?
‒ Найперше тим, що не відчула себе в чужій країні! Українська діаспора у вишиванках із українським прапором нас зустріла, Посол України організував урочистий прийом. Про нас все знали!
Не обійшлося і без кумедних випадків. Зайшли з екскурсією в Капітолій. Проходимо через рамку. Американський поліцейський, побачивши в одного з наших хлопців на рукаві український шеврон, вигукнув: «Слава Україні!» Ми переглянулися і гордо відповіли: «Героям слава!» Ми ‒ до нього, а він, темношкірий, каже: «Хлопці, ви чого, я ж свій, з Луганська!» Неймовірно, але це так: будучи уродженцем Луганська, він емігрував у Америку і служить там в охороні конгресу США. Раділи від душі: «Нашого цвіту по всьому світу!»
Ще одна приємна несподіванка сталась, коли прогулюючись Вашингтоном, пішли подивитись на готель Трампа. У піднесеному настрої фотографувались на його тлі з українським прапором, і тут несподівано стикнулись з забороною. Охоронець категорично наполягав, що з прапорами фотографування заборонено, тут не місце політичним акціям. Наші пояснення про те, що ми на екскурсії і скрізь ходимо зі своїм національним стягом, його не влаштували, і він викликав начальника охорони. Хвилювання наростало… Однак босом охоронців виявився син нашого земляка з Івано-Франківська, що народився в Америці! На радощах цей, на перший погляд, суворий чоловік ще й показав нам готель.
І так, де б ми не були, всі знали Україну, і всі нас стрічали дуже привітно. Неймовірно круто почути від американців: «Слава Україні!» Особливо часто це траплялося, коли бігла марафон. Коли бачили надпис на моїй футболці «Армія України», аплодували і викрикували: «Ukraine! Good job!» ‒ це надзвичайна підтримка.
– Як дався тобі марафон у Вашингтоні?
– Там я пробігла 10 кілометрів за 1 годину 23 хвилини, перевершила київський результат. Особливо важко довелось на завершальному етапі ‒ підйомі. Окрім того, почалася сильна злива, і я промокла до нитки. Бігла й раділа: «Господь послав нам на завершення теплий душ!» На фініші морський піхотинець урочисто одягнув мені медаль. Американці дуже шанують своїх ветеранів. Про них тут пам’ятають завжди, а не лише в свята, як у нас…
Тільки перевела подих після виснажливого бігу, підійшов Вадим Свириденко і каже: «Оленько, ти молодець, але не розслабляйся, тренування будуть й надалі!» Я пообіцяла раз в тиждень обов’язково бігати.
Після марафону часто запитують: «Олю, відкрий секрет, де береш сили?» У відповідь посміхаюсь і показую тату на лівій руці, де іспанською написано «Ніколи не здавайся». Це моє життєве гасло й рушійна сила!
@armyinformcomua
9 жовтня силами та засобами Угруповання Десантно-штурмових військ спільно з військовими частинами та підрозділами 1 корпусу Національної гвардії України «Азов», а також суміжниками було зірвано спробу прориву сил противника на Добропільському напрямку.
Армія FM презентувала новий телевізійний проєкт «Хроніки боліт». Це аналітична програма, яка показує сучасну росію без кремлівської пропаганди.
Президент України Володимир Зеленський провів телефонну розмовуіз Премʼєр-міністром Канади Марком Карні.
На полігоні у Великій Британії українські військові під керівництвом румунських інструкторів відпрацьовують бій у міській забудові.
Ворог спробував здійснити масований штурм на Костянтинівському напрямку, але зазнав невдачі.
Президент України Володимир Зеленський повідомив про дипломатичні успіхи щодо розвитку і впровадження антиросійських санкцій.
від 25000 до 125000 грн
Київ
Азов, 12-та бригада спеціального призначення НГУ
від 25000 до 125000 грн
Київ, Київська область
від 20000 до 120000 грн
Київ, Київська область
Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…